Infernale. Пекельний сеанс. Джонатан Скарітон

очі, що відливали холодним металом, окинули його знервованим, але проникливим поглядом.

      – Vous êtes américain[10], – мовила вона.

      У голові йому досі паморочилося, а він питав себе, як багато вона знає. Міг уявити її підступною княгинею вампірів у вишуканій білизні в гіпнотичному танці.

      – Ви розмовляли самі з собою, поки були без тями, – сказала вона.

      Залізна брама, замкнені двері, розбите вікно, сходи; непритомна жінка, що прийшла до тями й тепер стояла перед ним.

      І жбурнула Вітменові його гаманець. Він сказав собі перевірити потім, чи щось зникло.

      – Ви нишпорили в моїх речах?

      – Я мала знати, чи ви небезпечні, чи просто невдало обрали час, – вона поклала руку з телефоном на свою струнку талію. З ображеним обличчям постукала ногою по підлозі, чекаючи пояснень від Вітмена.

      – Я…

      – На вас напали, так.

      – Хто?

      – Я знаю не більше за вас.

      Її манера розмовляти була різкою і квапливою, наче вона вже знала, що він зараз скаже. Схоже було, що їй кортить зателефонувати в поліцію й покінчити з цим, забути про все і, може, зірвати з себе цей одяг і розслабитися в гарячій ванні. Він намагався припинити уявляти собі останнє.

      – Мені не подобається, коли люди вдираються до мого будинку.

      Він хотів попросити вибачення.

      – Я не…

      – Знаю, – сказала вона. – Я поміркувала, доки ви були без тями. Той, хто увірвався сюди, вирубив нас обох. То, може, мені варто подякувати вам? – вона не чекала на його відповідь, наче взагалі не сподівалася її почути. – І все одно постає питання, що ви взагалі тут робили?

      Він умостився на краю канапи – голова досі розколювалася від болю, – заледве намагаючись знайти слова.

      – Отже, містере Алекс Вітмен. Перш ніж я зателефоную в поліцію, чи не будете ласкаві розповісти мені, що вас сюди привело?

      – Я мав зустрітися з паном Альбрехтом Ґенгаґґером.

      Вона припинила тупцяти ногою й окинула його здивованим поглядом, кліпнувши очима.

      – Коли ви розмовляли з Альбрехтом Ґенгаґґером?

      – Я не розмовляв.

      Вона рішуче кивнула, наче це все пояснювало.

      – Ви не знаєте, чи зможе він мене прийняти?

      – Він уже двадцять п’ять років як помер, – сказала вона.

      Вітмен заплющив очі, відчуваючи біль і розчарування. Цього треба було очікувати. Він відкинув голову назад, торкнувшись подушки, і зітхнув. За стіною темряви виявився остаточний глухий кут.

      – У зв’язку з чим ви хотіли з ним зустрітися?

      – Мене цікавить Оґюстен Секюлер.

      Вона з розумінням схилила голову й поклала телефон на стіл. Вирішила приділити йому трохи більше уваги.

      – Ви чули це ім’я раніше? – спитав він, проводячи рукою по обличчю.

      Вона розсміялася.

      – Бувало, і не раз.

      Він кивнув, досі відчуваючи запаморочення.

      – Мене звати Елена. Елена Ґенгаґґер.

      Вітмен

10

Ви – американець (фр.).