На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

дітей мав Карл Сміливий? – спокійно відбиваюсь я.

      – Нічого путнього з вас, Боймере, не вийде, – скрекоче Мюллер.

      – Коли була битва при Замі? – допитується Кроп.

      – Ви морально несерйозна людина, Кропе, сідайте, три з мінусом, – зневажливо махаю я рукою.

      – Що Лікург мав за найважливіше для держави? – сичить Мюллер, удаючи, ніби поправляє пенсне.

      – Як правильно: «Ми, німці, боїмося самого тільки Бога й більше нікого на світі» або: «Ми, німці, боїмося тільки Бога…»? – дозволяю я подумати.

      – Скільки жителів у Мельбурні? – щебече й собі Мюллер.

      – Як ви збираєтесь жити, коли цього не знаєте? – обурено питаю я в Альберта.

      – Що ми розуміємо під явищем зчеплення? – тріумфує тепер він.

      З усього цього мотлоху ми майже нічого вже не пам’ятаємо. Він нінащо не придався нам. Але ніхто в школі нас не навчив, як закурити цигарку під дощем чи в бурю, як розпалити багаття з сирого гілля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живіт, бо там багнет не застрягне.

      Мюллер задумано каже:

      – Та дарма, нам знов доведеться сісти за шкільну парту.

      Мені здається, що це неможлива річ.

      – Напевне, нам дозволять здавати екстерном.

      – До цього треба добре підготуватись. І навіть коли ти здаси екзамени, що далі? Бути студентом не набагато краще. Як у тебе немає грошей, то будеш день і ніч працювати.

      – І все ж таки це краще. Тільки й там доведеться втовкмачувати в голову всякий мотлох.

      Кроп розуміє наш настрій:

      – Як можна ставитися до цього поважно, побувавши тут, на передовій?

      – Але ж якийсь фах треба мати, – заперечує Мюллер, удаючи Канторека.

      Альберт чистить собі нігті ножем. Ми дивуємось, чого це він став такий чепурун. Але він робить це тільки тому, що замислився. Відклавши ножа, він каже:

      – Так воно й є. Кач, і Детерінг, і Гайє потім працюватимуть за фахом, бо вони вже його мають. І Гіммельштос теж. А ми не маємо. І як нам після оцього, – він показує в бік передової, – призвичаїтись до якогось фаху?

      – От якби стати рантьє й жити десь у лісі зовсім самому, – вголос мрію я, але тут же мені стає соромно за таку примху.

      – Що ж із нами буде, коли ми повернемося? – питає Мюллер, і навіть він збентежений.

      Кроп знизує плечима.

      – Не знаю. Спершу треба вижити, а тоді вже буде видно. Власне, ніхто з нас не знає відповіді.

      – А все-таки, що ми могли б робити? – питаю я.

      – Мені нічого не хочеться, – стомлено відповідає Кроп. – Навіщо загадувати, коли нас щодня можуть тут убити? Я не вірю, що ми взагалі повернемося.

      – Коли я про це думаю, Альберте, – кажу я через якийсь час, перевертаючись на спину, – то мені здається: якби я почув слово «мир» і він справді настав би, то я б учинив щось надзвичайне, бо мені від того слова аж кров шугає в голову. Знаєш, зробив би щось таке, заради чого варто було в цьому багні лежати. Тільки я нічого не годен придумати. Те, що справді можна зробити, – вчитися, набути фах, одержувати платню і таке інше, – це все мені насточортіло, бо це