На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

і йде собі.

      Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.

      І тут з’являється Гіммельштос. Іде просто до нашого гурту. У Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.

      Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.

      Він стоїть перед нами й чекає. Усі мовчать, тоді він вигукує:

      – Ну, як воно?

      Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт – це не казарми. Він робить ще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою:

      – А, ви теж тут?

      Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:

      – Напевне, трохи довше тут, ніж ви.

      Руді вуса вже тіпаються.

      – Ви, здається, мене не впізнаєте?

      Тепер Тьяден розплющує очі:

      – Чого там!

      Гіммельштос обертається до нього.

      – Це, здається, Тьяден, еге?

      Той підводить голову.

      – А знаєш, хто ти?

      Ці слова приголомшують Гіммельштоса.

      – Відколи це ми на «ти»? Ми разом свиней не пасли.

      Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно, певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.

      Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:

      – Та ні, свиней ти сам пас.

      Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:

      – Хочеш знати, хто ти такий? Пес ти паршивий, ось хто! Давно я хотів тобі це сказати.

      У його блискучих свинячих очицях світиться задоволення: нарешті він здійснив те, про що мріяв кілька місяців – швиргонув Гіммельштосові в лице «паршивого пса».

      Але й Гіммельштос уже не стримується:

      – Ти чого, котолупе нещасний, смердючий виродку? Ану, стати струнко, коли начальство говорить.

      Тьяден велично киває йому:

      – Можете йти, Гіммельштосе, кроком руш!

      Гіммельштос шаленіє. У його особі ображено стройовий статут. Самого кайзера не можна було б тяжче образити.

      Він гаркає:

      – Я вам наказую, Тьядене, встати!

      – А більш нічого? – питає Тьяден.

      – Ви виконаєте мій наказ чи ні?

      Тьяден спокійно закінчує розмову популярною цитатою з класика, сам того не знаючи[1]. Водночас він повертається спиною і світить Гіммельштосові голим задом. Той бурею зривається з місця:

      – Ви підете під трибунал!

      Ми бачимо, як він поспішає

1

Мається на увазі нецензурна лайка в драмі Й. В. Ґете «Гетц Фон Берліхінген».