На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

не верзи дурниць, я серйозно…

      – Я теж, – каже Альберт. – А що можна ще зробити?

      Розмова зацікавлює Кача. Він вимагає від Кропа пайку сочевиці, одержує її, довго щось обмірковує, а тоді каже:

      – Напитися можна було б, та краще – мерщій на найближчу станцію – і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..

      Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку та з гордістю всім показує:

      – Моя стара!

      Тоді ховає картку й люто вигукує:

      – Проклятуща, паскудна війна!..

      – Тобі добре говорити, – кажу я, – у тебе є і син, і жінка.

      – Еге, – погоджується він, – і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.

      Ми сміємося:

      – За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.

      Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.

      – Гайє, а що ти зробив би, якби тепер настав мир? – питає Мюллер.

      – Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок, – кажу я. – Чого це ти раптом?

      – А чого корова на даху ожеребилася? – відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгуза.

      Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.

      – Кажеш, коли вже не буде війни?

      – Еге, ти тямущий хлопець.

      – І тоді знову будуть жінки? – облизується Гайє.

      – Авжеж, будуть.

      – От сто чортів! – каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає. – Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти – й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.

      Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:

      – А потім?

      Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:

      – Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.

      – Чи ти, Гайє, здурів? – дивуюсь я.

      Він спокійно відповідає теж запитанням:

      – А ти коли-небудь різав торф? Ану, спробуй.

      По тих словах він витягає з-за халяви ложку й устромляє її в Альбертів казанок.

      – Гірше, ніж сидіти в окопах у Шампані, нічого немає, – заперечую я.

      Гайє їсть і посміхається.

      – Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.

      – А все-таки, Гайє, вдома краще.

      – Та не дуже, не дуже, – каже він і замислюється з розтуленим ротом.

      З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню і брудну батрацьку одежу.

      – А в армії у мирний час ніякого тобі клопоту, – просторікує він. – Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; у тебе є ліжко й щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти – унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу,