Прислуга. Кетрін Стокетт

її ніжці.

      – Я тут, маленька, Ейбі тут, – я гойдаю та заспокоюю її, гойдаю та заспокоюю.

      Але Крихітка, вона просто плаче й плаче.

      Десь ополудні, коли починаються мої телесеріали, у гаражі все затихає. Мей Моблі сидить на моїх колінах і допомагає чистити квасолю. Вона ще від ранку трохи неспокійна. Гадаю, я теж, але я заштовхала свій біль у місце, де ним можна не перейматися.

      Ми йдемо на кухню, і я рихтую їй сендвіч із ковбасою. На під’їзній дорозі у своїй вантажівці робітники влаштовуються пообідати. Добре, що все спокійно. Усміхаюся Крихітці, даю їй полуничку, дякуючи Богу, що була поруч, коли трапилася та неприємність з її мамою. Боюся навіть думати, що могло статися, якби не було мене. Вона кладе полуничку до ротика й усміхається у відповідь. Гадаю, вона теж це розуміє.

      Міс Ліфолт зараз немає, тому вирішую зателефонувати в будинок міс Волтер, до Мінні, щоб з’ясувати, чи знайшла вона якусь роботу. Та не встигаю дійти до телефона, як у задні двері стукають. Відчиняю й бачу в дверях одного з робітників. Зовсім старий. У комбінезоні поверх білої сорочки.

      – Здоровенькі були, мем. Можна у вас попросити трохи води? – питає він.

      Не впізнаю його. Певно, він із південної частини міста.

      – Звісно, – відповідаю.

      Дістаю з буфета паперовий стаканчик із намальованими кульками. Залишилися з другого дня народження Мей Моблі. Знаю, що міс Ліфолт не сподобалося б, якби я запропонувала йому склянку.

      Він залпом випиває воду та повертає мені стаканчик. Вигляд у нього дуже втомлений. І сум у очах.

      – Як там успіхи? – цікавлюсь я.

      – Робота йде, – говорить він. – Але води ще немає. Думаю, ми прокладемо трубу з того боку дороги.

      – Напарникові теж потрібно попити?

      – Було б добре, – киває він, і я йду по іншого смішного стаканчика для його товариша і наповнюю його водою з-під крана.

      Він не відразу несе його напарникові.

      – Перепрошую, – починає, – але де… – Стовбичить там хвилину, розглядаючи свої черевики. – Де тут можна… подзюрити?

      Піднімає голову, дивлюся на нього, десь із хвилину ми просто дивимось одне на одного. Тобто це досить кумедно. Не так, щоб розреготатися, але смішно про це думати: два туалети в будинку, ще один будують, але й досі немає місця, щоб цей чоловік міг сходити до вітру.

      – Ну… – такого зі мною не бувало. Той юнак, Роберт, який що два тижні прибирає подвір’я, гадаю, ходить до вбиральні до приходу сюди. Але цей чоловік, він старий. Руки в глибоких зморшках. Сімдесят років тривоги залишили так багато слідів на його обличчі, що воно нагадує дорожню карту.

      – Гадаю, вам доведеться піти в кущі, за будинком, – чую свій голос, а сама хочу бути зараз деінде. – Там пес, але він вам нічого не заподіє.

      – Тоді гаразд, – каже він. – Дякую.

      Я спостерігаю, як він повільно повертається зі склянкою води для свого напарника.

      Стукіт і земляні роботи тривають увесь день.

      Упродовж наступного дня двір будинку сповнюють стукіт молотків і шкрябання лопат. Я нічого не питаю в міс Ліфолт