Прислуга. Кетрін Стокетт

тиждень після того, як Клайд покинув тебе, я чула, що Какао прокинулася, а її піська смердить, як зіпсована устриця. Три місяці лікувалася. Бертріна – найкраща подружка Какао. Вона знає силу твоєї молитви.

      Я аж рота роззявила. Чому ж вона раніше про це не згадувала?

      – Ти натякаєш, що люди думають, ніби я вдаюся до чорної магії?

      – Я знала, що ти хвилюватимешся, якщо розповім тобі. Люди просто думають, що в тебе з Богом ближчий зв’язок, ніж у інших. В усіх нас спільна телефонна лінія з Господом, але ти, ти говориш йому просто у вухо.

      На плиті починає шипіти чайник, повертаючи мене до реальності. Боже ж мій, гадаю, треба наважитися та додати в список міс Скітер, але з якого дива – сама не відаю. Це нагадуватиме мені про те, про що не хочу й думати: що міс Ліфолт будує для мене вбиральню, бо вважає мене заразною. А міс Скітер запитує, чи не хочу я все змінити, начебто змінити Джексон, Міссісіпі – це наче замінити електричну лампочку.

      Чищу я квасолю на кухні в міс Ліфолт, а тут дзвонить телефон. Сподіваюся, що то Мінні, повідомить, що щось підшукала. Я вже набирала всіх, у кого працювала, й усі відповіли мені одне й те саме: «Ми не наймаємо прислугу». Та насправді вони мали на увазі «Ми не наймаємо Мінні».

      Хоча свій останній робочий день Мінні мала три дні тому, міс Волтер тишком зателефонувала їй учора ввечері, попросила зайти сьогодні, бо в будинку стало занадто порожньо після того, як міс Гіллі вивезла майже всі меблі. Я й досі не знаю, що сталось у Мінні з міс Гіллі. Та й знати не хочу.

      – Резиденція Ліфолт.

      – Е-е, привіт. Це… – Леді затихла, прокашлялась. – Алло. Можна… Можу я поговорити з Елізабет Ліфолт?

      – Міс Ліфолт зараз немає вдома. Переказати їй щось?

      – О! – вигукнула вона, наче розхвилювалася через таку дурницю.

      – Можна поцікавитися, хто телефонує?

      – Це… Селія Фут. Цей номер дав мені чоловік, я не знайома з Елізабет, але… він сказав, що їй відомо все про Благодійний вечір і Жіночу Лігу.

      Ім’я мені знайоме, та не впевнена, звідки. Висловлюється та жінка так, ніби вона з глухого села, де в черевиках може й кукурудза прорости. Але голос такий солоденький, високий. Проте, здається, вона не з тих леді, що живуть неподалік.

      – Я перекажу їй, що ви телефонували, – відповідаю. – Який ваш номер?

      – Я тут новенька і… ну… це не так, я тут уже досить довго, десь більше ніж рік. Просто ні з ким тут не знайома. Я нечасто… виходжу в люди.

      Вона знову прокашлялася, а я собі міркую, і чого то вона мені все це розповідає? Я ж служниця, якщо розмовлятиме зі мною, то друзі в неї не з’являться.

      – Я думала, що, може, чимось допоможу з тим вечором, не виходячи з дому, – торочить вона.

      І тут я згадую, хто ж вона така. Це її міс Гіллі та міс Ліфолт постійно поливають брудом, бо вона вийшла заміж за колишнього кавалера міс Гіллі.

      – Я перекажу ваше повідомлення, – запевняю. – Який, ви сказали, ваш номер?

      – О, я хотіла перебігти до крамниці за продуктами. Що ж, мабуть, посиджу вдома та почекаю.

      – Якщо