Прислуга. Кетрін Стокетт

Вони обговорюють, у чому була міс Джекі по ящику.

      Коли я підходжу до міс Волтер, вона бере собі одну малесеньку канапку.

      – Мамо, – Міс Гіллі кричить на міс Волтер, – бери ще одну канапку. Ти ж худа як бадилина. – Міс Гіллі дивиться на інших за столом. – Я постійно торочу їй, якщо та Мінні не вміє готувати, її потрібно звільнити.

      Я нашорошила вуха. Вони завели мову про прислугу. Мінні – моя найкраща подруга.

      – Мінні добре готує, – заперечує стара міс Волтер. – Просто тепер я не така голодна, як колись.

      Авжеж, Мінні – найкраща куховарка в окрузі Гіндс, а може, навіть у всьому Міссісіпі. Щоосені проходить Благодійний вечір Молодшої Ліги, тож її попросили спекти десять тортів з карамеллю на аукціон. Вона могла би стати найпопулярнішою служницею у штаті. Та річ у тому, що в Мінні є рот. Вона завжди огризається. Одного дня сперечається з білим менеджером у бакалійній крамниці, іншого – зі своїм чоловіком, і не минає й дня, щоб не сказала чогось білим леді, в яких працює. У міс Волтер вона працює так довго з єдиної причини: міс Волтер глуха як пень.

      – Мамо, гадаю, ти недоїдаєш, – продовжує міс Гіллі. – Та Мінні не годує тебе, щоб поцупити ті фамільні цінності, які я залишила. – Міс Гіллі зривається з крісла. – Мені треба до туалету. А ви ще побачите, що вона помре від голоду.

      Коли міс Гіллі виходить, міс Волтер досить тихо бурмоче:

      – Закладаюся, що ти на це лише чекаєш.

      Усі вдають, наче не розчули. Краще я зателефоную сьогодні Мінні та переповім слова міс Гіллі.

      На кухні, у своєму високому кріслі, Крихітка розмазала по личку фіолетовий сік. Тільки-но я заходжу, вона всміхається. Вона не галасує, поки сидить сама, проте я не хочу покидати її наодинці надовго. Знаю, що доки мене немає, вона не зводить з дверей погляду.

      Я пещу її маленьку м’яку голівку й повертаюся до роботи, щоб налити чай із льодом. Міс Гіллі вже на своєму місці, здається, знову чимось незадоволена.

      – Гіллі, краще тобі було скористатися гостьовою ванною кімнатою, – каже міс Ліфолт, перетасовуючи свої карти. – Ейбілін прибирає в задній частині дому аж пополудні.

      Гіллі піднімає підборіддя. Потім вона видає одне з її «а-ха». І, у такий спосіб, начебто делікатно прочищуючи горло, привертає їхню увагу, а вони про це навіть не здогадуються.

      – Але до гостьової ванної кімнати ходить прислуга, – промовляє міс Гіллі.

      На якусь мить усі затихають. А тоді міс Волтер киває, ніби це все пояснює.

      – Вона засмучена, бо негритянка користується внутрішньою ванною кімнатою, як і ми.

      О ні, знову, тільки не це. Усі вони дивляться, як я складаю срібло до шухляди в буфеті, і я розумію, що мені час іти. Та доки кладу останню ложку, міс Ліфолт міряє мене поглядом і наказує:

      – Ейбілін, принеси ще чаю.

      Іду, як вона й звеліла, хоч їхні чашки наповнені по вінця.

      Із хвильку стою на кухні, та мені там нічого робити. Потрібно повернутися до їдальні, закінчити зі сріблом. І ще нині треба серветки перебрати в шафці, що в холі, якраз поблизу того місця, де вони сидять.