Прислуга. Кетрін Стокетт

бути де завгодно, лише б не відповідати міс Ліфолт, що міс Скітер намагалася запитати мене. Запитати, чи хочу я щось змінити.

      За якийсь час міс Ліфолт пирхає та йде до гаража. Гадаю, дивитиметься, де б збудувати мені нову вбиральню для темношкірих.

      Розділ 2

      Живучи тут, ніколи й не скажеш, що в Джексоні, штат Міссісіпі, двісті тисяч населення. Я побачила цю цифру в газеті, і мені стало цікаво, де ж усі ці люди живуть? Під землею? Бо на своєму березі річки я знаю майже всіх, і білих сімей теж знаю досить, одначе в сумі їх, напевно, не набереться двісті тисяч.

      Шість днів на тиждень я сідаю в автобус і їду через міст Вудро Вілсона туди, де проживають міс Ліфолт і всі її білі подружки, у район Белгевен. Він розташований неподалік центру міста та столиці штату. Будівля Капітолію дуже велика, гарна ззовні, та я ніколи в ній не бувала. Цікаво, скільки платять за її прибирання.

      Далі, за Белгевеном, білий район Вудленд-Гіллс, а за ним Шервудський ліс, де на милі розтяглися величезні дуби, порослі мохом. Поки що там іще ніхто не живе, та це до тієї миті, коли білим заманеться перебратися до якоїсь нової місцини. А далі сільська місцевість, де на бавовняній плантації Лонґліф живе міс Скітер. Вона не знає, що я збирала там бавовну 1931 року, під час Депресії, коли ми не їли нічого, крім державного сиру[2].

      У Джексоні білі райони змінюють один одного попри дорогу. А частина міста, де живуть темношкірі, наче великий мурашник, оточена з усіх боків державною землею, що не підлягає продажу. Наша чисельність зростає, та ми не розширюємося. Наша частина міста просто стає густонаселеною.

      Цього полудня я сіла в автобус за номером шість, що йде з Белгевена до Феріш-стрит. Сьогодні в автобусі лише служниці в білих уніформах, які повертаються додому. Ми теревенимо, усміхаємось одна одній, як ніби є власницями цього автобуса (не те, що ми проти присутності білих – завдяки міс Паркс маємо право сидіти, де завгодно, – просто тут усі друзі).

      По центру заднього сидіння помічаю Мінні. Невеличка повненька жіночка з блискучими чорними кучерями. Сидить, розкинувши ноги та схрестивши гладкі руки.

      Вона на сімнадцять років молодша від мене. Мінні змогла б, напевно, підняти цей автобус над своєю головою, якщо захотіла б. Такій старій пані, як я, пощастило мати Мінні за подружку.

      Сідаю на вільне місце перед нею, обертаюся та слухаю. Усі полюбляють послухати Мінні.

      – …То я й сказала: «Міс Волтер, ніхто не хоче бачити вашу голу білу задницю, їм подобається лише моя, чорна. А тепер ідіть у дім і вдягніть свої панталони та якусь одежину».

      – На ґанку? Гола? – дивується Кікі Браун.

      – І задниця звисає аж до колін.

      Автобус вибухнув реготом, сміються, аж головами кецають.

      – Боже мій, та жінка божевільна, – витискає Кікі. – Не знаю, Мінні, як це тобі вдається натрапляти на ненормальних.

      – А що, твоя міс Паттерсон не така? – відказує Мінні. – Б’юсь об заклад, вона заводило в компанії прибитих.

      Увесь автобус знову регоче, бо Мінні

2

«Сирна мрія», або гарячий сендвіч із сиром – дешева та популярна страва періоду Великої Депресії.