Прислуга. Кетрін Стокетт

Скітер, вам міжміський телефонний дзвінок. Це міс… Стерн, якось так?

      – Стерн? – міркую я вголос. Потім устаю. – Ви маєте на увазі… Стайн?

      – Я… думаю, може, і Стайн. Її погано було чути.

      Я метнулася повз Паскаґулу сходами вниз. Невідомо чого пригладжую своє кучеряве волосся, наче це зустріч, а не телефонний дзвінок. На кухні схопила телефон, який висить на стіні.

      Три тижні тому я надрукувала на білому стратморському папері листа. Три сторінки з описом ідеї, деталей і краплею брехні. А саме – що працьовита й поважна чорношкіра служниця погодилася дати мені інтерв’ю й у подробицях зобразити, що таке працювати на білих жінок у нашому місті. Зваживши все, що я планувала таки попросити про допомогу темношкіру жінку, написала, що вона вже погодилася – це видалося мені значно привабливішим.

      Я потягнула провід до комірчини, накинула його на самотню голу лампочку. Уся комірчина від підлоги до стелі в полицях із соліннями та банками супу, патокою та консервованими овочами. Це мій давній шкільний трюк, який я використовувала, коли хотіла усамітнитись.

      – Слухаю? Це Євгенія.

      – Будь ласка, не кладіть слухавку, з’єдную. – Я почула якесь клацання, а потім далекий, низький, мов чоловічий, голос, «Елейн Стайн».

      – Алло? Це Скіт… Євгенія Фелан із Міссісіпі.

      – Знаю, міс Фелан. Я ж вам телефоную. – Я почула звук сірника, короткий, різкий вдих. – Минулого тижня я отримала вашого листа. У мене є певні зауваження.

      – Так, мем. – Я опустилася на високу жерстяну банку з борошном «Кінґ Біскіт». Серце калатало, а я намагаюсь її почути. У телефонній слухавці тріщало… А як іще може бути, коли з Нью-Йорка сюди тисяча миль?

      – Звідки у вас така ідея? Узяти інтерв’ю у служниць? Мені цікаво.

      Секунду я сиділа нерухомо. Ані тобі привітання, ані короткого вступу. Вона навіть не відрекомендувалася. Я зрозуміла, що краще відповідати про те, що питають.

      – Я… ну, мене виховала темношкіра жінка. Я бачила, якими простими та якими складними можуть бути стосунки між сім’єю та служницею. – Я прочистила горло. Я звучала твердо, мовби перед учителем.

      – Продовжуйте.

      – Ну, – я глибоко вдихнула, – я б хотіла описати це з точки зору служниць. Місцевих темношкірих жінок. – Я намагалась уявити обличчя Константін чи Ейбілін. – Вони виховують білу дитину, а потім через двадцять років ця дитина стає їхнім роботодавцем. Іронія в тому, що ми їх любимо й вони люблять нас, хоча… – Я проковтнула слину, мій голос затремтів. – Ми навіть не дозволяємо їм користуватися туалетом у будинку.

      Знову тиша.

      – І, – я відчувала, що зобов’язана продовжувати, – усі знають, як почуваємося ми, білі люди, – наприклад, ми знаємо про всім відому Мамку, що присвятила білій сім’ї все своє життя. Маргарет Мітчелл добре це описала. Але ніхто ніколи не питав Мамку, що відчуває вона. – Піт із грудей капав на бавовняну блузку.

      – То ви хочете показати той аспект, якого ніколи ніхто не вивчав, – спитала місіс Стайн.

      – Так. Тому що ніхто ніколи про це не говорить. Тут ніхто ніколи