Прислуга. Кетрін Стокетт

за бідним собакою подвір’ям, регочучи. Я ж раптом замислююсь, а що трапиться, коли говоритиму їй щось хороше щодня.

      Вона повертається від поїлки для птахів, усміхається й вигукує:

      – Гей, Ейбі! Ейбі, я люблю тебе!

      Стежу за нею, а всередині зароджується таке щемке відчуття, ніби метелик злегка торкається мене крильми. Так я почувалася, коли спостерігала за Трілором. І спогади навіяли сум.

      За мить Мей Моблі підбігає до мене, тулиться щічкою до моєї щоки, мовби розуміє, що мені болить.

      Обіймаю її міцно, шепочу:

      – Ти розумна дівчинка. Ти добра дівчинка, Мей Моблі. Чуєш? – І повторюю це, допоки вона не починає повторювати за мною.

      Наступні кілька тижнів дуже важливі для Мей Моблі. Ви, напевно, не пам’ятаєте, як уперше пішли до туалету на унітаз, а не в підгузок. І, напевно, не пригадуєте того, хто вас навчив. Ніхто з дітей, яких я виховала, не підійшов до мене й не сказав:

      «Ейбілін, я такий вдячний тобі, що показала мені, як ходити на горщик».

      Справа ця непроста. Якщо намагатися привчити дитину ходити на горщик занадто рано, то просто знервуєш і її, і себе. Діти не здатні зрозуміти, що відбувається, й починають погано думати про себе. Але Крихітка вже готова, я знаю. І вона знає, що готова. Але, Боже, я вже ніг не відчуваю, так вона постійно втікає від мене. Саджу її на дерев’яне дитяче сидіння, щоб маленька попа не провалювалася, та щойно відвертаюся, як вона злазить із сидіння й утікає.

      – Ти сходила, Мей Моблі?

      – Ні.

      – Ти ж випила дві склянки виноградного соку. Я знаю, що тобі треба сходити.

      – Ні-і-і.

      – Я дам тобі печиво, якщо зробиш це для мене.

      Якийсь час ми просто дивимось одна на одну. Вона починає поглядати на двері. Чую, що в туалеті нічого не відбувається. Зазвичай мені вдається навчити їх десь упродовж двох тижнів. Але за умови, що їхні мами допомагають мені. Хлопчики бачать, як їхні татусі роблять це стоячи, а дівчатка – як їхні мами сідають на унітаз. Міс Ліфолт навіть близько не підпускає дівчинку, коли йде до туалету, й це проблема.

      – Ну хоч трішки, Крихітко. Для мене.

      Вона набурмосилась і мотає головою.

      Міс Ліфолт пішла до перукарні, інакше я б знову просила її подати приклад (хоч ця жінка вже п’ять разів відмовила). Після останнього «Ні» міс Ліфолт я намірилася розповісти, скільки дітей виховала за своє життя, й поцікавитися її досвідом, але натомість промовила «гаразд», як завжди.

      – Я дам тобі два печива, – прошу, хоч її мама постійно бурчить, що дівчинка товстішає з моєї вини.

      Мей Моблі мотає голівкою й пропонує:

      – Ти сходи.

      Що ж, не скажу, що не чула цього раніше. І хоч зазвичай знаходжу вихід, тут розумію, що вона має побачити, як це робиться, щоб до неї дійшло, в чому річ. Відмовляюся:

      – Я не хочу зараз.

      Дивимось одна на одну. Вона показує пальцем і – знову:

      – Ти сходи.

      Потім починає плакати й крутитися, тому що сидіння трохи врізається в її попу. Я тямлю, що маю зробити, просто не знаю, як. Завести її в гараж до мого туалету чи сходити тут, у будинку? А якщо міс Ліфолт повернеться,