Прислуга. Кетрін Стокетт

записую, змінивши на «амоній», витягую наступний лист. Коли піднімаю голову, то, здається, Ейбілін мені всміхається.

      – За всієї поваги, міс Скітер, але… хіба не дивно, що ви стали новою міс Мирною, хоч нічого не тямите в домогосподарстві?

      Вона говорить про це не так, як моя мати місяць тому. Це мене розсмішило, і я розповідаю їй про те, в чому нікому не зізнавалася: про телефонні дзвінки, резюме, надіслане в «Гарпер енд Роу». Про те, що хочу стати письменницею. Про пораду, отриману від Елейн Стайн. Добре з кимось поділитись.

      Ейбілін киває, очищуючи від шкірки наступний ніжний червоний помідор:

      – Мій хлопчик, Трілор, він любив писати.

      – Я не знала, що у вас є син.

      – Він помер. Два роки тому.

      – О, мені прикро… – кажу я, й на якусь мить у кімнаті чути тільки голос проповідника Гріна та звук падіння шкірок помідорів у мийку.

      – Усі тести з англійської складав на «відмінно». А потім, коли виріс, купив собі друкарську машинку й почав працювати над ідеєю. – Підколені шпильками плечики її уніформи опустилися. – Говорив, що напише книжку.

      – А про що? – питаю я. – Тобто, якщо ви не проти розповісти мені…

      Якийсь час Ейбілін мовчить. Просто чистить помідори.

      – Він читав книжку «Людина-невидимка». А як прочитав, то сказав, що напише, як це – бути чорним і працювати на білих у штаті Міссісіпі.

      Я озираюся, знаючи, що в цьому місці моя мама перервала б розмову. Вона б усміхнулась і перевела б мову на вартість засобів для чищення срібла чи на білий рис.

      – Я теж прочитала «Людини-невидимку» після нього, – додає Ейбілін. – Мені сподобалось.

      Я киваю, хоча й не читала цю книжку. Я ніколи й не думала, що Ейбілін любить читати.

      – Він написав майже п’ятдесят сторінок, – продовжує вона. – Я дозволила його дівчині Франсіс забрати їх.

      Ейбілін перестає чистити помідори. Я бачу, як рухається її горло, коли вона ковтає клубок.

      – Будь ласка, не розповідайте цього нікому, – просить вона ніжніше. – Бо він хотів написати про свого білого боса.

      Ейбілін закушує губу, і я раптом розумію, що вона й досі боїться за нього. Син помер, а материнський інстинкт усе ще діє.

      – Це чудово, що ви розповіли мені, Ейбілін. Вважаю, це була… смілива ідея.

      Якусь мить Ейбілін дивиться мені в очі. Потім бере черговий помідор, торкається ножем. Я чекаю, що потече червоний сік. Але Ейбілін зупиняється, перш ніж зробити надріз, і кидає погляд на двері до кухні.

      – Гадаю, це несправедливо, що ви не знаєте, що сталося з Константін. Тільки я… пробачте, це якось неправильно: розмовляти з вами про це.

      Я мовчу, не впевнена, що спонукало її говорити, боюся зіпсувати момент.

      – Скажу вам, що це стосується її доньки. Вона приїхала побачитися з мамою.

      – Доньки? Константін ніколи не згадувала, що має доньку. – Я знала Константін двадцять три роки. Чому вона приховувала це від мене?

      – Їй було важко. Дитина народилася зовсім… бліда.

      Я