Прислуга. Кетрін Стокетт

макіяжу, ніж на інших білих жінках. Також груди в неї набагато більші. Насправді, вони майже такі самі великі, як і в мене, проте в усіх інших місцях вона худорлява, а я ні. Сподіваюся, їсть вона багато. Бо я смачно готую, й саме тому люди наймають мене.

      – Я можу запропонувати вам прохолодні напої? – запитує вона. – Присядьте, я щось вам принесу.

      Я розумію: тут відбувається щось смішне.

      – Лерою, напевно, вона божевільна, – сказала я, коли три дні тому міс Селія мені зателефонувала та попросила прийти на співбесіду, – тому що всі в місті думають, що я вкрала в міс Волтер срібло. І я впевнена, що вона теж так думає, бо телефонувала міс Волтер саме тоді, коли я була там.

      – Білі люди дивні, – відповів Лерой. – Хто знає, може, стара добре про тебе відгукнулась.

      Я пильно дивлюся на міс Селію Рей Фут. Ще ніколи в житті біла жінка не пропонувала мені присісти та пригостити прохолодним напоєм. Чорт, тепер навіть не знаю, чи ця дурепа взагалі планує наймати покоївку, чи вона просто так притягнула мене сюди.

      – Мем, може, краще спершу піти й оглянути будинок.

      Вона всміхається, ніби її лаковану голову ніколи навіть не відвідувала думка показати мені будинок, в якому я, можливо, прибиратиму.

      – О, звичайно. Проходьте туди, Максі. Спершу я покажу вам дивовижну їдальню.

      – Моє ім’я Мінні.

      Може, вона не глуха, та не божевільна. Може, вона просто дурна. У мене знову зароджується надія.

      Жінка водить мене своїм химерним будинком і розмовляє, а я йду слідом. На першому поверсі десять кімнат, і в одній опудало ведмедя грізлі, який, схоже, з’їв попередню покоївку й чекає на наступну. Обсмалений прапор Конфедерації висить у рамці на стіні, а на столі стоїть старовинний срібний пістолет із вигравіюваним іменем «Генерал Конфедерації Джон Фут». Мабуть, тією штукою прапрадід Фут лякав рабів.

      Ми рухаємося далі, й усе інше там таке саме, як і в будь-якому хорошому білому будинкові. До того ж, це найбільший будинок, у якому я коли-небудь була, хоч там скрізь брудна підлога та запилені килими; незлі люди, які кращого не бачили, сказали б, що килими зачовгані, але я одразу впізнаю старовину. Я працювала в декількох поважних будинках. Просто сподіваюся, що вона вже не таке село, що навіть пилососа не має.

      – Мама Джонні не дозволяє мені нічого прикрашати. Моя б воля, на стінах були би білі килими із золотим оздобленням, а не цей мотлох.

      – Звідки ви? – запитую я.

      – Я з… Шуґар-Дітча. – Її голос трохи падає. Шуґар-Дітч – найбільша діра у Міссісіпі, а то й у всіх Сполучених Штатах. Він знаходиться в окрузі Туніка, майже біля Мемфіса. Одного разу я бачила в газеті фотографії, на яких було зображено ті халупи. Навіть білі діти мали вигляд, наче вони тиждень нічого не їли.

      Міс Селія намагається всміхнутися й говорить:

      – Я вперше наймаю покоївку.

      – Вона вам тут конче потрібна, – ну, Мінні…

      – Я була дуже рада отримати рекомендації від місіс Волтер. Вона розповіла мені про вас усе. Сказала, що ви готуєте найкраще в місті.

      Якась