Страта. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн.
Название Страта
Автор произведения Марина и Сергей Дяченко
Жанр Зарубежная образовательная литература
Серия
Издательство Зарубежная образовательная литература
Год выпуска 1999
isbn 978-966-03-7744-8



Скачать книгу

підсумувала вона почуте.

      Літагент досить добре встиг вивчити свою підопічну, щоб розрізняти всі відтінки цієї її звичної фрази.

      – Пані Ірено… Бажано конкретної розмови, не по телефону. Де ми могли б зустрітися?

      Вона зітхнула:

      – Я візьму до уваги…

      – Домовились, – голос у трубці спохмурнів. – Я передзвоню завтра вранці…

      – Гаразд, – сказала вона з полегшенням і поклала слухавку.

      Сенсей крутився коло ліжка, ліз лапами на плед, нахаба такий, лапи у нього – бруднющі…

      …Ви даремно вірите, хлопці, що там, у цьому реальному світі, ви опинитеся в рядах сильних, знайдете гідне місце… Адже ті, хто дійсно вміють знаходити вигідне місце, – опиняються там в БУДЬ-ЯКОМУ світі… Вони будь-що перемагають на виборах, бо орудують мільйонами і зовсім не читають казок. Отож ви обманюєте себе, хлопці… А я вас обманювати не збираюся…

      – Які дурниці! – сказала вона вголос. – Теж мені проблема…

      Знову – телефон. Господи, ще один дзвінок – і вона відключить його…

      Дзвонила знайома. Не так щоб дуже близька – але цілком приємна. З тих, із ким цікаво розмовляти двічі на місяць і бачитися двічі на рік…

      – Ірено? Що ти робиш сьогодні ввечері?

      – Спатиму, – сказала вона відверто.

      – А хочеш, ми заїдемо за тобою? Сьогодні річниця весілля Ігоря і Янки, ми хотіли б…

      Ірена ледве пригадала, хто такі Ігор і Янка. Ах, так, досить симпатична пара…

      – …Цікаве товариство. І кілька твоїх читачів-шанувальників, ти їх іще не знаєш… Всі дуже хочуть тебе бачити. Ну як, їдьмо?

      Ірена мовчала. Голос у слухавці трохи втратив певність:

      – Ірено… ти здорова?

      Вона подумала, що слід відповісти «ні». Відмогтися хворобою, щоб ніхто не образився…

      Вставати зараз із канапи? Одягатися, робити макіяж? Їхати кудись, аби повернутися за північ із важкою головою, у шлейфі чужих терпких духів і сигарет…

      Черепаха під настільною лампою флегматично рухала щелепами.

      – Вибач, – Ірена зітхнула. – Але я не поїду. Занадто багато… – вона хотіла сказати «підстав для роздумів», але в останній момент виправилася: – занадто багато роботи…

      – Але ж це тільки один вечір! – приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. – Ми ж не так часто… тебе турбуємо!

      – Вибач, – Ірена знала, що через кілька хвилин по тому в голові у неї з’являться вагомі і доречні виправдання, але вислухати їх буде вже нікому…

      Сенсей і черепаха давно звикли до її монологів у порожнечу. І, можливо, знали усі її аргументи наперед.

* * *

      Вона підмела в дворі. Задивилась, як сідає за гори сонце, тоді розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра – не вийшло. Сенсей бігав як навіжений, відкидаючи задніми лапами груддя землі, і його захват частково передався Ірені. В повітрі відчувалася весна…

      Телефонний дзвінок вивів її зі споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго і наполегливо – Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвінків.

      – Пані