Страта. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн.
Название Страта
Автор произведения Марина и Сергей Дяченко
Жанр Зарубежная образовательная литература
Серия
Издательство Зарубежная образовательная литература
Год выпуска 1999
isbn 978-966-03-7744-8



Скачать книгу

– моторошна картинка набула якогось опереткового вигляду. Відсунувши зошит, Ірена перегорнула сторінку.

      – …Ось хоча б і наша пані письменниця…

      Ірена зсунула брови. Помовчала, розглядаючи чистий аркуш; підвела погляд. Усі присутні чомусь втупилися в неї – тільки професор, ухопившись за грудину, дивився у вікно. Напевно сподівався, що пейзаж за вікном здатен його якось заспокоїти.

      – Ось кому я заздрю, – з іронічною ноткою протягла Карателька. – Це, панове, у нас нерви. Все це лише нас стосується. А у пані Хміль – зовсім інші інтереси. І якщо якогось прикметного дня весь наш інститут згорить к бісу – наша мрійниця може цього навіть і не помітити…

      Ірена уявила собі язики полум’я над адміністративним корпусом. Облогова вежа на клумбі, таран збиває гарпій біля входу, закіптюжені рятувальники, що падають під безжальним канчуком пані Карательки…

      – Панове, – огрядна жінка-доцент постукала по циферблату ручного годинника. – Може, час закруглятися?…

      А коли члени кафедри, полегшено зітхнувши, хутко висипали в коридор, Ірені спала на думку колюча і дотепна відповідь.

* * *

      – Ірено, ви мене підкинете? – запитав професор східної літератури. Він жив на околиці університетського містечка і зазвичай напрошувався до Ірени в попутники.

      – Ох, як я ненавиджу стервозних жінок, Ірено! О, як я їх ненавиджу… Моя перша дружина була з таких… Знаєте пісеньку: «відкіля беруться стерви – із гарнесеньких дівчат»?… Але тим приємніше бачити поруч жінку, яка… обережно, автобус!!

      У професора була кепська звичка – він повсякчас підказував Ірені, як вести машину. Шпарко сіпався на сидінні та злякано попереджав про неминучу ймовірну небезпеку.

      Автобуси вивернули з-за рогу – їх було три. Біля воріт гуртожитку їх чекало юрмисько: купою звалені впоперек тротуару рюкзаки перегороджували дорогу пішоходам, а збуджені студенти галасливо і привітно махали барвистими спортивними шапочками.

      – У молоді канікули… – заздрісно зітхнув професор.

      Ірена пригальмувала.

      Прогуляти лекцію пані Хміль – то було серед студентів звичайним ділом, зате і радість, із якою зазвичай вітали Ірену, була абсолютно щирою. Вибравшись із машини, вона відразу ж опинилася в колі хлопців, котрі, відтіснивши дівчат на задній план, жартівливо змагалися за право поцілувати Іренину руку.

      – Вітаємо! Вітаємо!

      – Пані Ірено, їдьмо з нами!

      – Пані Хміль, дозвольте привітати…

      Вона, звичайно ж, не встигала відповісти всім одразу – роздавала кивки та усмішки. Збудження потроху спало, кільце хлопців навколо Ірени порідшало, і через кілька хвилин вона залишилася в товаристві двох давніх шанувальників (імен вона, на свою прикрість, ніяк не могла згадати).

      – Пані Хміль, – нерішуче втрутився високий худий юнак в окулярах. – А можна ваш автограф?… Я спеціально за журналом ганявся… Отим, де ваша повість…

      Вона зніяковіла, як завжди, коли студенти згадували її публікації. Кивнула.

      – А чи скоро вийде книжка?… Скажіть, будь ласка, пані Хміль… – студент зам’явся. – Чому у вас завжди все так сумно закінчується?

      – Та невже? – вона всміхнулася, приховуючи збентеження. – Герой загинув – звичайно, шкода, але ж він знав, на що йде…

      Хлопець почервонів:

      – Річ не в тім… Погано, що його дівчина вийшла заміж за барона. Кепсько, що… ну, загалом, це…

      – Ви свідомо… м-м-м… деформували образ романтичної легенди? – втрутився інший, широкоплечий і міцний, але з дитячим кругловидим обличчям.

      – Абсолютно свідомо, – вона подивилася кругловидому в вічі, але він не збентежився під цим поглядом, по-дорослому стиснувши губи:

      – Отже, це… руйнування романтики, заземленість… Може, це суто творчий підхід?

      Вона замислилася.

      Молодь товпилася навколо автобусів, двох студентів хтось уже смикав за рукав, їх гукнули; в її авто нетерпляче вовтузився професор.

      – Ми поговоримо про це… в майбутньому триместрі, – вона кивнула і сіла за кермо. – Вдалих канікул…

      – І вам нехай щастить, пані Хміль!.. Пишіть іще!..

      – Наївні хлопчаки, – сказав професор, коли автобуси зникли з очей. – Одружаться, тоді кожного ухопить стерва – і стануть вони, як усі… Але ж, панно Ірено!. Коли я розкриваю книжку – я хочу відпочити, хочу релаксу… А стерв і в житті достобіса…

      – Не треба було з нею зв’язуватися… – спокійно сказала Ірена, згадавши Карательку.

      – Ні, не те… Знаєте, чому я не можу читати ваших оповідань? Бо коли дама з криноліном, а лицарі в кольчугах і з мечами – це спокуслива казка, Ірено. З іншого, так би мовити, світу… світоустрою… У кожного це з дитинства – лісові духи, гноми там різні, лицарські турніри, жорстокі бойовиська… любов… А не убогі побутові розбірки з наперед відомими наслідками.

      – Я подумаю, – сказала вона. І це не була відмовка – вона справді збиралася подумати, а як її думки