Солодка пісня. Лейла Слімані

Луїза засунула пальця до рота й прикусила, щоб зупинити кров.

      У квартирі була лише одна кімната, що слугувала Луїзі за спальню й вітальню. Щоранку вона старанно складала ліжко-диван і накривала його чорним чохлом. Їла вона за низеньким столиком і завжди з увімкненим телевізором. Біля стіни досі стояли нерозпаковані коробки. У них лежали деякі речі, які могли б оживити цю безлику квартиру-студію. Праворуч від канапи – фото рудоволосої дівчини-підлітка в блискучій рамці.

      Луїза акуратно розклала на канапі блузку й довгу спідницю. Дістала й поставила на підлозі балетки – вона купила їх понад десять років тому, проте завдяки дбайливому догляду мали такий вигляд, як нові. Ці балетки були лаковані, з квадратними підборами й оздоблені скромними бантами. Луїза сіла й почала натирати черевичок, умочуючи жмут вати в слоїк із кремом для зняття макіяжу. Рухи її були точними й неквапливими. Вона терла із затятою старанністю, уся поринувши в це заняття. Вата вкрилася брудом. Луїза піднесла черевичок до лампи, що стояла на одноногому круглому столику. Коли лак почав блищати як слід, вона відклала черевичок і взялася за наступний.

      Зараз так рано, що в неї вистачить часу, щоб дати лад обдертим від хатньої роботи нігтям. Указівний палець вона заклеїла пластиром, а нігті на інших пальцях укрила скромним рожевим лаком. Луїза вперше пофарбувала волосся в перукарні, незважаючи на ціну. Вона зібрала волосся в пучок на потилиці. Потім нафарбувалася, блакитні тіні старили її, хоча статура в неї була такою тендітною й стрункою, що здалеку їй можна було дати щонайбільше двадцять років. Однак вона була більш ніж удвічі старшою.

      Луїза пройшлася по кімнаті, яка ніколи ще не здавалась їй такою маленькою, такою тісною. Сіла й майже відразу підхопилася. Вона могла б увімкнути телевізор. Випити чаю. Почитати старий жіночий журнал, що лежав коло ліжка. Однак боялася розслабитися, пустити все на самоплив, упасти в заціпеніння. Ранній підйом робив її слабкою, вразливою. Вистачить якоїсь дрібниці, щоб вона заплющила очі на хвилину, заснула й запізнилася на роботу. Вона має бути бадьорою, повністю зосередитися на цьому першому робочому дні.

      Їй не варто вичікувати вдома. Ще не було й шостої, Луїза вийшла надто рано, проте квапливо попрямувала до станції RER[4]. До станції Сен-Мор-де-Фоссе треба було йти пішки понад п’ятнадцять хвилин. У потязі вона примостилася біля немолодого китайця, що спав, зіщулившись і впираючись лобом у шибку. Луїза не зводила очей із його виснаженого обличчя. На кожній станції вагалася, чи варто його будити. Боялася, що він заблукає, заїде кудись далеко, прокинеться на самоті на кінцевій станції, і йому доведеться повертатися. Проте Луїза мовчала. Краще не заговорювати з людьми. Одного разу гарненька молода чорнявка мало не вліпила їй ляпаса. «Чого витріщилася? Чого ти на мене так дивишся?» – горлала вона.

      Діставшись до Обера, Луїза вискочила на перон. Тут уже люду почало прибувати, якась жінка штовхнула Луїзу, коли та піднімалася сходами

4

Réseau Express Régional, швидкісна електричка в паризькому регіоні.