Солодка пісня. Лейла Слімані

материнство. Життя в такому собі коконі, оддалік від світу й інших людей, захищало її від усього.

      Однак їй почало здаватися, що час спливає занадто повільно, чудово відлагоджений механізм родинного життя почав давати збої. Батьки Поля, що завжди допомагали їм після народження доньки, проводили дедалі більше часу в заміському будинку, затіявши там великий ремонт. За місяць до пологів Міріам вони вирушили в тритижневу поїдку до Азії й попередили про це Поля в останню хвилину. Він був приголомшений, скаржився Міріам на батьківський егоїзм та легковажність. Зате Міріам відчувала полегшення. Вона терпіти не могла, коли Сільвія крутилася в неї під ногами. З усмішкою вислуховувала свекрушині поради, мовчала, коли та рилася в холодильнику й критикувала їжу, яку там бачила. Сільвія купувала салат, вирощений за технологією «біо». Вона готувала для Міли, проте залишала на кухні неймовірний безлад. Свекруха й Міріам ніколи ні в чому не могли дійти згоди, й атмосфера у квартирі ставала дедалі напруженішою, що будь-якої хвилини загрожувало вибухом. «Дай своїм батькам пожити. Вони мають право насолоджуватися життям зараз, коли стали вільні», – зрештою сказала Міріам Полю.

      Вона не уявляла масштабів того, що на неї насувалося. З появою другої дитини все ще більше ускладнилося: закупи, купання дітей, походи до лікаря, прибирання. Рахунки все накопичувалися. Міріам утратила життєрадісність. Почала ненавидіти прогулянки в парку. Зимові дні здавалися їй нескінченними. Примхи Міли її дратували, навіть перше лепетання Адама не розчулило. Що не день вона відчувала дедалі гостріше бажання погуляти на самоті, їй хотілося завити просто посеред вулиці, мов божевільній. «Вони з’їдять мене заживо», – інколи казала вона сама собі.

      Міріам заздрила чоловікові. Вечорами вона нетерпляче очікувала на нього біля вхідних дверей. Відтак із годину скаржилася йому на дитячий крик, на тісноту у квартирі, на брак дозвілля. Коли вона замовкала й Поль розповідав їй про карколомні сеанси звукозапису з якоюсь хіп-хоп групою, Міріам сердито кидала: «Щастить тобі!» Поль відповідав: «Це тобі щастить. Я так хотів би бачити, як вони ростуть». Переможців у цьому поєдинку ніколи не було.

      Уночі Поль міцно засинав поруч, як людина, що цілісінький день працювала й заслужила на гарний відпочинок. А Міріам переповнювали гіркота й жалі. Вона згадувала, яких зусиль їй коштувало завершити навчання, попри нестачу грошей та батьківської підтримки; яку радість вона відчула, вступивши до колегії адвокатів; той день, коли вперше вдягла адвокатську мантію й Поль сфотографував її, горду й осяйну, біля входу до їхнього дому.

      Місяцями Міріам удавала, що змирилася з ситуацією. Навіть Полеві не розказувала, як їй соромно. Якою мертвою почувається через те, що їй немає про що розповідати, окрім дитячих пустощів та підслухані в супермаркеті чужі розмови. Вона відхиляла всі запрошення на вечері, перестала відповідати на дзвінки друзів. Особливо не довіряла жінкам, бо вони іноді бувають такими