Солодка пісня. Лейла Слімані

складнощі й радощі, пов’язані з відкриттям власної справи. Упивався словами. Міла весь час їх перебивала, і Міріам з усіх сил намагалась її вгамувати. Не зводячи з Паскаля очей, вона рилася в кишенях, у сумці, шукаючи карамельку, що завгодно, аби змусити доньку замовкнути.

      Паскаль на дітей ледве поглянув. Не спитав, як їх звати. Навіть Адам із чарівним і безтурботним личком, що спав у візочку, не викликав у нього жодного замилування й не розчулив його.

      «Це тут». Паскаль поцілував її в щоку. Потім сказав: «Радий був тебе бачити», – і зайшов до будівлі, важкі сині двері грюкнули за ним, змусивши Міріам здригнутися. Вона почала подумки молитися. Була в такому розпачі, що воліла просто посеред вулиці сісти й плакати. Відчувала гостре бажання вчепитися за Паскалеву ногу, благати, щоб він узяв її з собою, дав їй шанс.

      Додому вона повернулася геть пригніченою. Дивилась, як Міла спокійно грається. Викупавши немовля, сказала собі, що це просте, тихе, обмежене родинними стінами щастя більше її не тішить. Паскаль, безперечно, кепкував із неї. Може, навіть зателефонував кільком однокурсникам, аби розповісти про жалюгідне життя Міріам, яка «схожа тепер на казна-що» й «так і не зробила омріяної кар’єри».

      Уявні розмови не давали їй спокою цілу ніч. Наступного ранку, щойно вийшовши з душу, вона почула сигнал про отримання повідомлення. «Не знаю, чи ти збираєшся знову зайнятись юриспруденцією. Якщо тебе це цікавить, ми можемо поговорити». Міріам мало не заволала від радості. Застрибала по квартирі, кинулася обіймати Мілу, і та здивувалася: «Що з тобою, мамо? Чому ти смієшся?» Згодом Міріам запитувала себе, чи Паскаль помітив її розпач, а чи вирішив, що йому неймовірно пощастило здибати Міріам Шарфа, найстараннішу студентку з усіх, кого він будь-коли знав. Може, він вирішив, що серед іншого йому випала честь узяти на роботу таку жінку, як вона, відкрити їй шлях до судових зал.

      Міріам обговорила це з Полем, і його реакція її розчарувала. Він знизав плечима. «Я й не знав, що ти хочеш працювати». Це її страшенно розгнівало, дужче, ніж вона розраховувала. Розмова швидко перейшла у сварку. Поль називав Маріам егоїсткою, а її поведінку – необдуманою. «Ти підеш працювати, я не проти, але що робити з дітьми?» Він кепкував, підняв на глузи всі її амбіції і ще більше підсилив у ній відчуття, що вона замкнена в цій квартирі навіки.

      Заспокоївшись, вони взялися терпляче вивчати варіанти. Був кінець січня: годі й сподіватися знайти місце в яслах або центрі догляду за дітьми. Вони не знали нікого в мерії. Якщо вона піде працювати, то вони опиняться в найменш вигідній зарплатній категорії: занадто багаті, щоб претендувати на невідкладну соціальну допомогу, і занадто бідні, щоб без збитку для себе найняти няньку. Зрештою зупинилися на няньці – після того, як Поль заявив: «Враховуючи понаднормові години, ти й нянька зароблятимете приблизно однаково. Але, зрештою, якщо ти вважаєш, що це зробить тебе щасливою…» Після цієї сварки залишився гіркий осад. Міріам сердилася на Поля за це.

      Вона