Подружжя по сусідству. Шарі Лапена

вітальні з двома іншими чашками.

      Ресбак дивиться йому вслід, подумки готуючись до майбутніх подій. Викрадення дітей завжди складні для розслідування. По-перше, вони привертають увагу ЗМІ. По-друге, майже ніколи не закінчуються добре.

      Він знає, що йому доведеться тиснути на цю пару. Це частина роботи.

      Щоразу, коли його викликають на подію, Ресбак не знає, чого очікувати. Проте, коли йому вдається правильно скласти пазли, він ніколи не буває здивований. Здається, він просто більше не здатен дивуватися. Та йому завжди цікаво. Завжди хочеться знати.

      Ресбак додає собі у каву молока й цукру, які виставив для нього Марко, і зупиняється у дверях кухні, з чашкою в руці. З того місця, де він стоїть, йому видно обідній стіл та буфет, обидва вочевидь старовинні. Вдалині виднілася повернута до кухні спинкою канапа із обивкою темно-зеленого вельвету, з-поза якої визирали потилиці Марко й Анни Конті. Праворуч від них – мармуровий камін, а над каміном – велике полотно, написане олією. Ресбак не знає, як називається ця картина. Канапу обернено «лицем» до фасадного вікна, а між вікном і канапою стоїть журнальний столик і, довкола столика, два глибокі зручні крісла.

      Ресбак повернувся до вітальні, на своє попереднє місце навпроти пари, до крісла, найближчого до каміна. Він помічає, як тремтить рука Марко, коли він підносить чашку до рота. Анна просто тримає чашку на колінах, ніби й не помічаючи, що вона там. Вона на якусь мить припинила плакати.

      Зловісні вогні поліцейських машин досі танцюють на стінах. Бригада експертів працює тихо, зосереджено. Всередині жваво, але водночас атмосфера похмура, гнітюча.

      Перед Ресбаком стоїть непросте завдання. Йому треба показати подружжю, що він працює на них, робить усе можливе для того, щоб знайти їхню викрадену дитину, – чим він, власне, і займається з рештою поліцейських – навіть попри те, що йому добре відомо, що у більшості випадків, коли дитина отак зникає, у цьому винні саме батьки. До того ж певні моменти викликають у нього недовіру. Але він лишатиметься об’єктивним.

      – Мені дуже шкода, – починає Ресбак. – Я не можу навіть уявити собі, як вам складно.

      Анна дивиться на нього. Від його співчуття її очі вмить наповнюються слізьми.

      – Ну от кому треба красти нашу дитину? – жалібно запитує вона.

      – Якраз це ми й намагаємося зрозуміти, – каже Ресбак, ставлячи чашку на журнальний столик і беручи записника.

      – Може, це аж надто очевидне питання, та чи не маєте ви припущень щодо того, хто міг її забрати?

      Вони обидва витріщаються на нього: яка дивна ідея. А втім, маємо те, що маємо.

      – Ну, може, хтось крутився довкола вас останнім часом, цікавився вашою дитиною?

      Вони обоє похитали головами.

      – Чи є у вас припущення – будь-які, взагалі будь-які – про те, хто б міг хотіти заподіяти шкоду вашій дитині?

      Він переводить погляд із Марко на Анну. Батьки знову хитають головами у цілковитій розгубленості.

      – Будь ласка, подумайте ще, – каже Ресбак. – Не кваптесь. Має