Подружжя по сусідству. Шарі Лапена

тієї ж миті забула прізвище детектива, чи воно просто не зафіксувалося в її свідомості. Вона вловила лише «детектив». Вона дивиться на нього – прямота і розум, які вона бачить за цими очима, дають їй надію. Він їм допоможе. Він допоможе знайти Кору. Вона намагається зосередитися, але не може. Вона водночас нашорошена й відсторонена. Вона просто витріщається детективу у вічі, лишивши Марко пояснювати, що сталося.

      – Ми були за стінкою, – каже Марко, й видно, що він хвилюється. – У сусідів. – Раптом він замовкає.

      – Так, – каже детектив.

      Марко вагається.

      – Де в цей час була дитина? – питає детектив.

      Марко не відповідає. Йому не хочеться казати.

      Анна, зібравшись, відповідає за нього, її обличчям течуть сльози:

      – Ми залишили її тут, у ліжечку з радіонянею. – Вона дивиться на детектива, очікуючи реакції «Які жахливі батьки!», але він не проявляє жодних емоцій.

      – Радіоняня була увімкнена, і ми постійно перевіряли, чи все добре. Щопівгодини. – Вона кидає погляд на Марко. – Ми ніколи б не могли подумати… – та вона не може закінчити речення. Вона затуляє рота рукою, притискаючи пальці до губ.

      – Коли востаннє ви ходили до неї? – запитує детектив, дістаючи маленького записника із внутрішньої кишені піджака.

      – Я ходила до неї опівночі, – каже Анна. – Я запам’ятала час. Ми ходили до неї щопівгодини, і тоді була моя черга. З нею все було гаразд. Вона спала.

      – Я знову пішов до неї о пів на першу, – сказав Марко.

      – Ви абсолютно впевнені, що правильно пам’ятаєте час?

      Марко кивнув і втупився в підлогу.

      – І то була остання перевірка перед тим, як ви повернулися додому?

      – Так, – каже Марко, зводячи очі на детектива, нервово торсаючи рукою своє темне волосся. – Я ходив до неї о пів на першу ночі. То була моя черга. Ми дотримувалися графіка.

      Анна кивнула.

      – Скільки ви випили того вечора? – запитує Марко детектив.

      Марко червоніє.

      – У них була невеличка вечірка, у сусідів за стіною. Я випив кілька келихів, – визнає він.

      Детектив повертається до Анни.

      – А ви щось пили в гостях, місіс Конті?

      Її обличчя горить. Матерям, які годують грудьми, пити не можна. Їй хочеться збрехати.

      – Я пила вино за вечерею. Не знаю, скільки саме я випила, – сказала вона. – То було застілля.

      Вона розмірковує про те, наскільки п’яною виглядає і що детектив про неї думає. Їй здається, що він бачить її наскрізь. Вона згадує, що зблювала в дитячій кімнаті. Чи відчуває він від неї запах алкоголю так, як вона відчуває його від Марко? Вона згадує про вдрузки розбите дзеркало у ванній, закривавлену руку, тепер перев’язану чистим рушником із кухні. Їй соромно за те, як вони зараз виглядають: п’яні батьки, які лишили свою шестимісячну доньку саму. Вона думає, чи висунуть їм звинувачення.

      – Яке це має значення? – запитує Марко в детектива.

      – Це може вплинути на достовірність