Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи. Майкл Льюїс

роздавала позики такими швидкими темпами, як ніколи раніше. Основним джерелом розвитку компанії стала друга іпотека. У документах ішлося про позику на п’ятнадцять років із фіксованою процентною ставкою, що її якимось химерним чином видавали за позику на тридцять років. Вони брали низку платежів, які власники будинків перерахують Household упродовж п’ятнадцяти років, гіпотетично розтягували її на тридцять, а потім питали: «Якби ви протягом тридцяти років здійснювали ті самі платежі в доларах, які насправді робите впродовж п’ятнадцяти, то якою була б ваша реальна ставка?» Це був дивний, нечесний маркетинговий трюк. Позичальнику казали, що його «реальна процентна ставка становить 7 %», але насправді він платив близько 12,5 %. «То було відверте шахрайство, – каже Айсман. – Вони ошукували своїх клієнтів».

      Айсману не довелося довго шукати скарги від позичальників, які встигли збагнути, як з ними вчинили. Він перешерстив маленькі газети по всій країні. У містечку Беллінґем, штат Вашингтон, останньому місті пристойних розмірів на шляху до Канади, він знайшов репортера на ім’я Джон Старк, який писав у Bellingham News. Перш ніж йому зненацька зателефонував Айсман, Старк надрукував маленьку замітку про чотирьох місцевих жителів, які вважали, що Household їх ошукали, і найняли адвоката, щоб той засудив компанію та анулював іпотечні контракти. «Спершу я був налаштований скептично, – згадує Старк. – Я подумав, що ось іще один випадок, коли хтось позичив забагато грошей, а тепер винаймає адвоката. Я таким не дуже співчуваю». Стаття спричинила резонанс – сотні людей з Беллінґема й околиць купили газету і з’ясували, що їхні «7 %» іпотечного кредиту насправді дорівнювали 12,5 %. «Звідусіль почали з’являтися люди, – каже Старк. – І вони були розлючені. Більшість із них іще не розуміли, що сталося».

      Усі інші завдання по роботі Айсман відсунув на безрік. Його головною метою стала одноосібна хресна хода проти Household Finance Corporation. Він привертав увагу газетних репортерів, телефонував колумністам, потоваришував з Асоціацією громадських організацій за негайні реформи (ACORN), і, мабуть, то було вперше, коли хлопець з уолл-стритівського хедж-фонду виявляв стільки цікавості до установи, що захищала інтереси бідних. Він невтомно «діставав» генерального прокурора штату Вашингтон. І не міг повірити, коли дізнався, що генеральний прокурор уже розслідував справу Household, але суддя штату заборонив йому публікувати результати розслідування. Айсман дістав копію рішення, зміст якого підтвердив його найгірші підозри. «Я кажу тому хлопцеві в кабінеті генпрокурора: „То чому ви нікого не заарештовуєте?“ А він мені: „Це дуже впливова компанія. Якщо вона розвалиться, хто видаватиме субстандартні позики у штаті Вашингтон?“ Я йому: „Повірте, людей, готових роздавати позики, знайдеться цілий вагон“».

      Справді, це була біда на федеральному рівні. Household поширили цю оманливу іпотеку по всій країні. І все одно федеральна влада не вживала жодних заходів. Натомість наприкінці 2002 року Household вдалося задовольнити колективний позов поза судом, погодившись