Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи. Майкл Льюїс

й продавали, якість пулу знижувалась, оскільки за тих самих середніх скоринґів кредитоспроможності та відношення кількості позик до вартості ви отримували вищу ставку тільки за рахунок іпотечних кредитів.

      Якби ви ще в 2004-му поглянули на цифри, то чітко побачили б зниження стандартів кредитування. На думку Баррі, стандарти не просто впали, а сягнули дна. У дна навіть була назва: субстандартна іпотека зі змінною ставкою, негативною амортизацією та виплатою самих відсотків протягом певного періоду. Вам, покупцеві будинку, надавалася можливість нічого не платити, а просто приплюсувати відсотки, які ви були винні банку, до загальної суми боргу. Неважко зрозуміти, кому могли сподобатися подібні позики – тим, у кого не було прибутків. Чого Баррі не міг збагнути, то це чому кредитори взагалі були готові давати подібні позики. «Треба стежити не за позичальниками, а за позикодавцями, – каже він. – Позичальники, звісно, візьмуть усе, що ти їм запропонуєш. Саме позикодавці мають проявляти витримку, і коли її немає – стережися». Уже 2003 року він зрозумів, що позичальники втратили будь-яке відчуття міри. На початок 2005-го він побачив, що кредитори також.

      Значна кількість менеджерів хедж-фондів часто розводили теревені зі своїми інвесторами, тому ставилися до квартальних звітів, як до звичайної формальності. Баррі було не до снаги спілкуватися з людьми віч-на-віч, тому він уважав ці звіти єдиною, найважливішою нагодою повідомити своїм інвесторам, що він збирається робити надалі. В одному із щоквартальних листів до інвесторів він ужив фразу, яка передавала його думку щодо поточних подій: «пролонгація кредитування за допомогою фінансових інструментів». Насправді багато людей не могли виплачувати іпотеку старим способом, тож кредитори вигадували нові інструменти, щоб мати змогу позичати їм дедалі більше грошей. «Було очевидно, що кредитори втратили міру, бо постійно понижували власні стандарти, щоб збільшити обсяг позик», – пояснює Баррі. Він розумів, чому вони так роблять: вони не залишали ці позики собі, а продавали їх Goldman Sachs, Morgan Stanley, Wells Fargo та решті, які перетворювали їх на облігації та реалізовували, поки ціна не впала. Зрештою, як гадав Баррі, субстандартну іпотеку купували люди з «дурними грошима». Він також узявся їх вивчати, але згодом.

      Тепер Баррі стикнувся з проблемою тактики інвестування. Різні поверхи, чи то пак транші, субстандартних іпотечних облігацій мали одну спільну ознаку: облігації не можна було «коротко» продати. Аби взяти коротку позицію з акцій чи облігацій, треба спочатку їх позичити, а ці транші іпотечних облігацій були дуже маленькими, їх було неможливо відшукати. Можна було їх купувати чи не купувати, але не можна було грати з ними на пониження – на ринку субстандарних іпотечних кредитів просто не було місця людям, які скептично ставилися до цієї системи. Навіть якщо ви були абсолютно певні, що весь ринок субстандартного кредитування приречений, то зробити із цим нічого не могли. Не можна брати коротку позицію щодо житла. Можна «вкоротити» акції житлобудівних компаній, скажімо, Pulte