Пташиний спів. Себастьян Фолкс

була якась народна мелодія. Точно вам кажу.

      – Та річ не була схожа на народні мелодії, – сумнівалась мадам Азер.

      – Я терпіти не можу цей фольклор, який тепер усюди грають, – продовжував Берар. – У часи моєї молодості було інакше. Й усе тоді було інакше. – Він з кривою усмішкою пригадав своє минуле. – Дайте мені справжню мелодію, написану якимось із наших великих композиторів! Будь-яку пісню Шуберта чи ноктюрн Шопена – річ, яка підіймає волосся дибки! Музика потрібна для того, щоб вивільнити емоції, які ми зазвичай тримаємо глибоко у душі. Великі композитори минулого вміли так творити, натомість сьогоднішні музиканти задоволені й чотирма нотами, які можна продати на шматочку паперу на перехресті. Геніям же визнання так просто не дається, моя люба мадам Азер!

      Стівен спостерігав, як мадам Азер повільно повертає голову і зустрічається поглядом з Бераром. Він бачив, наскільки її очі широко розплющені, зосереджені на його усміхненому обличчі, всіяному застиглими маленькими крапельками поту, викликаними нерухомістю повітря в їдальні. Як, думав він, може бути вона матір’ю тих двох дітей, що сиділи з ними за обідом?

      – Я все-таки вважаю, що потрібно відчинити вікно, – сказала вона холодно і підвелася під шурхіт шовкової спідниці.

      – А ви теж меломан, Азере? – звернувся Берар до господаря. – Дуже добре, коли в будинку, де ростуть діти, є музика. Мадам Берар та я – ми завжди заохочуємо наших дітей співати.

      Під буботіння Берара думки Стівена кудись помчали. Було щось величне у тому, як мадам Азер обірвала потік абсурду цього чоловіка. І, хоча він був типовим задавакою з маленького міста, вочевидь, звик до того, що все має йти так, як йому заманеться.

      – Я отримав справжнє задоволення від вечорів у концертному залі, – скромно зауважив Азер. – Але не певен, що у зв’язку з цим можу називати себе меломаном. Я просто…

      – Нісенітниці. Музика – це найдемократичніша форма мистецтва. Не потрібні гроші, щоб купувати її. Не потрібна освіта, щоб вивчати її. Все, що необхідно, – це пара ось таких, – Берар вхопився за свої великі рожеві вуха, – вух. Це дар Божий, отриманий від народження. Не соромтеся своїх уподобань, Азере. Зламайте вашу несправжню сором’язливість – вона приводить лише до перемоги недостойного смаку.

      Берар відкинувся на спинку стільця і кинув оком у тепер відчинене вікно. Здавалось, що протяг заважав йому насолоджуватися сентенцією, авторство якої він собі приписав.

      – Але вибачте мені, Рене, що я вас перебив.

      Азер був зайнятий своєю чорною вересовою трубкою, куди він якраз забивав пальцями тютюн, гучно перевіряючи тягу. Покінчивши з підготовкою трубки, він із задоволенням чиркнув сірником – і його лиса голова на мить сховалась у синюватих кільцях диму. Тиша, котра запанувала, перш ніж Азер відповів своєму другові, дозволила їм почути пташиний спів у саду.

      – Патріотичні пісні, – відповів Азер зрештою. – Дуже їх люблю. Коли грає оркестр і тисяча голосів співають Марсельєзу – як співала армія, коли відправлялась на битву з Пруссією. О, що то був за день, напевне!

      – Вибачте мені,