Пташиний спів. Себастьян Фолкс

же не приділяв жодної уваги доньці, повністю зайнятий салатом, якого поклав собі, перш ніж передати миску дружині. Шматочком хліба він зібрав з країв тарілки залишки соусу.

      Мадам Азер не витримувала погляду Стівена, а він, у свою чергу, уникав її. Тим не менше кутиками очей він помітив порух її русяво-рудого волосся і підвів очі. Вона була вбрана у білу блузу, оздоблену мереживом, а на шиї висів темно-червоний камінь.

      Коли обід закінчився, пролунав дзвінок у двері і з холу донісся потужний чоловічий голос. Азер уперше посміхнувся.

      – Старий друже Берáр! Як завжди вчасно!

      – Месьє і мадам Берар, – проголосила служниця, відчиняючи двері.

      – Доброго вечора вам, Азере. Мадам, моє шанування. – Берар, кремезний сивий чоловік за п’ятдесят, вклонився до руки мадам Азер. Його дружина, майже такої ж могутньої статури, з густим, високо забраним волоссям, привіталася за руку з мадам та поцілувала дітей.

      – Вибачте, я не розчув вашого імені, коли Ренé знайомив нас, – сказав Берар Стівенові. Поки Стівен повторював його і пояснював, як воно пишеться, діти зникли, а їх місця зайняло подружжя Берар.

      Азера, здавалось, оживила їхня поява.

      – Вам бренді, Бераре? А для вас, мадам, трошки трав’яного чаю? Ізабель, накажи принести кави, будь ласка. А тепер…

      – Заждіть, – Берар підняв свою м’ясисту руку, – у мене для вас погані новини. На завтра фарбарі скликали страйк. Голови спілок сьогодні о п’ятій зустрічалися з представниками робітників і прийшли до такого рішення.

      Азер пирснув.

      – Я думав, їх зустріч відбудеться завтра.

      – Її перенесли на сьогодні. Терпіти не можу приносити вам погані новини, мій любий Рене, але ви б мені не вибачили, якби дізналися про це від вашого старшого робітника завтра. Принаймні, я сподіваюся, що це не одразу вплине на вашу фабрику.

      Насправді здавалося, що Берар насолоджувався своєю роллю. На його обличчі прочитувалося задоволення від тієї значущості, яка йому випала. Мадам Берар із захватом дивилася на свого чоловіка.

      Азер далі лаяв робітників та запитувати самого себе, як же вони хочуть, щоб він розвивав свої фабрики. Стівен і жінки не поспішали висловлювати своїх думок, а Берар, здавалося, вважав, що його роль звелась лише до оголошення новини.

      – Ну що ж, – сказав Азер згодом, – ось і воно. Страйк фарбарів.

      Цей висновок для усіх, включаючи самого Азера, став оповіщенням, що тема закрита.

      – Як ви приїхали? – запитав Берар.

      – Поїздом, – відповів Стівен, припускаючи, що звертаються до нього. – Довга вийшла дорога.

      – О, поїзди! – зреагував Берар. – Чудова система! У нас тут зручний вузол: потяги ходять і до Парижа, і до Лілля, і до Булоня… А у вас в Англії вони є?

      – Так.

      – І давно?

      – Дайте подумати… Років сімдесят.

      – Але у вас там якісь проблеми з ними, чи не так?

      – Та наче ні. Я нічого такого не чув.

      Берар пив бренді й ощасливлено посміхався.

      – Так ось воно як