ДНК. Макс Кідрук

закусив, навіть не дивлячись на мене, але я відчував, як він мене приковує до себе, як тримає міцно своїми мацаками, що я з місця не годен буду зрушити.

      – Пане Попель, – продовжив він уже м’якшим тоном, – лише моє гарне ставлення до вас не дозволяє мені повести розмову з вами не тут, а там. Розумієте? Ви приховали від нас жида, цього свинського пса. Ви знаєте, чим це пахне? Я можу завиграшки розстріляти усію вашу засрану вулицю. Разом з псами, котами і курми.

      – Змилуйтеся? – заламав я руки. – Ви не можете в мені сумніватися. Я… я вірний слуга рейху. Все що завгодно. На все я здатен задля його процвітання. Але зрозумійте й ви нас. Доктор поселився тут уже під новим прізвищем, до нього ходила вся вулиця, і сусідні вулиці. І він лікував часто за дякую. То, знаєте, нікому й на думку не спадало якось уважніше придивитися до нього… до його вух, до носа… носяри…

      Він підвів голову й глянув на мене з презирливою усмішкою. Він мені ані краплі не вірив.

      – І ще одна цікава річ, – похитав він головою. – Дуже цікава. Можна навіть сказати, феноменальна річ. Ми в нього в хаті не знайшли нічого цінного. Жодного тобі кульчика, ланцюжка, перстеника, золотого зуба чи бодай срібної ложки. Ви бачили коли-небудь доктора, у якого не було б ані грама золота?

      – Н-не знаю. Я з докторами якось не часто спілкувався.

      – А я часто. І скажу вам, що це мені не вкладається в голову. І знаєте, що я думаю? Я думаю про те, що він мусив комусь те золото дати на переховування. Логічно?

      Я кивнув і відчув, як ще дужче калатає моє серце, а чоло пітніє.

      – Жарко, – сказав я, – наллю пива.

      Коли я повернувся з двома гальбами, комісар промовив:

      – Спробуйте довідатися, чи не переховує хтось на вашій вулиці його речей.

      – Чого б він давав їх чужим людям? У нього, може, родина є.

      – Нема. Тут нема. Він приїхав із Кракова.

      І він знову подивися на мене, примруживши очі. Мене пойняв такий страх, що я не знайшов іншого виходу, як розповісти йому про пана Ружанського. Я скільки мав сил з цим боровся, я стримував себе й зціплював зуби, але їх розімкнув страх. Я мусив за всяку ціну повернути до себе довіру пана Крауха, він ще не раз мені стане в пригоді. А що мені Ружанський, якого я бачив лише раз на місяць? Нехай собі їде здоровий до Палестини.

      Краух уважно слухав. З його вигляду неможливо було здогадатися, наскільки він задоволений цією новиною.

      – А чому ж ви досі мені про це не повідомили? – запитав він.

      Я почав брехати, як заведений, вигадавши незнайомця, який учора завітав до кнайпи й цікавився паном Рожанцем, з яким колись працював у Дрогобичі. І був дуже здивований, що той тепер став Ружанським. А більше, мовляв, я того чоловіка не бачив. А ото згадав, що завтра буде якраз субота і Ружанський знову приїде.

      – Тільки ж його дружина полька, то ви її теє… – белькотів я.

      Краух прискалив око:

      – А чого то ти за його дружину переживаєш? Віддалася за жида, то й піде з жидами на… – тут він затнувся й поправився: – До Палестини.

      – Пане Краух, я вам