ДНК. Макс Кідрук

його жінка?

      – Меля? Полька. Ходить на службу Божу, усі свята справно святкує. Пурєдна християнка. Але поласилася на гроші. Шо тут ся дивувати.

      Одного разу пан Краух, сидячи в нашій кнайпі, покликав мене до свого столика, налив чарку й запитав:

      – Пане Попель, а чи вам нічого не доводилося чути про так званих місцевих патріотів, які зазіхають на спокій рейху?

      – На жаль, ні, – розвів я руками.

      – Чому ж на жаль?

      – Бо тоді б я став вам у пригоді. А я ж знаю, що ви вмієте цінувати відданих людей.

      – Так, це правда, – він усміхнувся і, примруживши очі, продовжив: – У вас тут різний люд збирається і, якщо ви не закладатимете вуха ватою, то, мабуть, почуєте щось цікаве. А тоді не забудьте про мене. Ну й пам’ятайте про нашу спеціальну зацікавленість у жидах. Якщо хтось ще перебуває поза гетто, то пора йому нарешті на землю обітовану.

      Я кивнув. З такими, як пан Краух, треба бути обережним. Час був непевний. Німці перли на Схід, але все повільнішими темпами, загрузали в болотах і снігах, потяги везли їхніх поранених назад, і обличчя їхні були далеко не такі бадьорі, як на початках. Хтозна, чим усе це закінчиться. Звісно, якби я дуже хотів, то міг би розповісти дещо панові Крауху. Наприклад, про одного полоненого, який утік з Янівського концтабору й переховувався у Брюховичах у того господаря, що був моїм постійним постачальником хмелю. А без хмелю, самі знаєте, пива не звариш. Ще міг розповісти про єврея, який дістав фальшиві документи, що він українець. Але він був лікарем, жив на нашій вулиці й я до нього не раз звертався. Якщо його досі ніхто не видав, то чого б я мав видавати? Ні, таку людину втрачати було б шкода. І я мовчав.

      Але пан Краух був дуже хитрим чоловіком. Він свердлив очима наскрізь, і кожен такий його погляд змушував мене тремтіти. Я боявся, що не втримаюся й бовкну: «Пане Краух, я маю для вас дуже важливу…» Ні-ні, я цього не скажу. Я буду мовчати.

      Ночами сняться мені очі пана Крауха. Пекельні очі.

      Пізно ввечері я почув стукіт у двері. Відчинив і побачив пана доктора з великою дерев’яною валізою. Він причинив за собою двері, тихим голосом промовив:

      – Пане Попель! Я знаю вас, як порядну людину. Тому вирішив звернутися до вас. Чи не міг би я переховати у вас деякі речі?

      – Та чому ж! Звісно, могли б.

      – На випадок, якщо… знаєте… днями забрали пана Корецького, хоч він і мав документи в порядку… Якщо ми опинимося в гетто, я передам вам вістку, бо, може, ми з цих речей щось будемо потребувати. То ви передасте нам. Добре?

      – Звичайно. Обов’язково. Можете на мене покластися.

      – Я так і думав.

      Він поклав валізу на підлогу й потиснув мені руку. Я запропонував йому випити, але він відмовився, був якийсь дуже знервований. За кілька днів серед ночі я прокинувся від гуркоту моторів, світло фар шмагонуло по шибах. Я підскочив до вікна, відгорнув фіранку й побачив авто, що стяло біля будинку пана доктора. У його вікнах яскраво світилося, нервово миготіли тіні. За кілька хвилин його разом з дружиною,