ДНК. Макс Кідрук

прощання сказав:

      – Та ви, хлупаки, не патичкуйтесі.[17] Як тре буде ше, то приходьте. Як мають змогу їхати, най їдут, бо ту їм житє не буде.

      Я склав список жидівських адрес і приніс до комісаріату. Пан Краух сидів за бюрком і проглядав якісь папери.

      – О-о, та ти зух! – похвалив він мене, хитаючи головою, потім проглянув список і запитав: – А тут помилки нема? То все справді жиди?

      – Щоб мені кишка урвалася, коли брешу. Я до кожної хати застукав і переконався особисто.

      – То добре. Можеш поселятися у своїй хаті.

      – Але просив би-м якогось папірчика. Ну… документа.

      – А ти шельма! Тобі мого слова мало? Та моє слово міцніше за печатку.

      – А ще, перепрошую, хотів би папір, що я не хвіст собачий, а справжнісінький фольксдойче.

      – То це я з твоїх слів маю засвідчити?

      Краух уже хотів мене виштовхати, але я витяг з кишені свої папери, і він переконався, що такечки так – моя матуся чистої води німкеня Лізелотта Аглая фон Кленце, яка вийшла заміж за Марка Попеля й народила мене, Андрія, а насправді Андреаса Попеля.

      – Прошу зауважити, що моя матуся ніколи мене не кликала Андрієм, а тільки Андреасом, що можуть засвідчити й сусіди, якщо треба. Тому просив би, щоб і документи ви мені видали саме на ім’я Андреаса Попеля фон Кленце.

      Краух витріщився на мене, як на кота, який раптом заговорив людською мовою. Але витяг якийсь бланк, вписав там щось і припечатав, потім на іншому бланку чиркнув зо два рядки, хляпнув печаткою і, плескаючи мене по рамені, сказав:

      – Такі, як ти, нам будуть ще потрібні. Не пропадай. А на «фон Кленце» ще заслужити треба.

      Одне слово, записав мене «Андреасом Попелем».

      Скориставшись прихильністю Крауха, я побігав по впливових людях, знайшов, кому дати в лапу, й дістав дозвіл на відкриття маленької кнайпочки. Та не де-небудь, а таки у своїй хаті на Голоскові. Над дверима я прицвяхував табличку «Під липою», бо стара гілляста липа росла якраз поруч. Ціни ледь не щодня зростали, прибутки теж, і я найняв помічником Левка. Продукти, які ми перевезли з бази, стали нам у неабиякій пригоді.

      Моя хатина стояла на затишній вуличці, яка більше нагадувала сільську, ніж міську. Та й люди тут жили, мов на селі, вони звикли виходити на вулицю в піжамах, халатах, капцях і з папільотками[18] на голові, у такому хатньому вигляді вони приходили й до мене в кнайпу. Пані Помазан, старшого віку огрядна жінка, завше мала на голові якусь неймовірну зачіску, увінчану великим червоним гребенем, що стирчав, як у півня, хоча пані Помазан – то чиста курка з великим волом, яке щоразу трясеться, коли вона балакає. Від пані Помазан я міг довідатися всі найсвіжіші плітки. Це така маленька вигода, якою обдаровує своїх мешканців львівська околиця. Старий Помазан знався з різниками й міг приволокти сала на шкварки, приносив те сало у своїх штанах, великі пласти оперізуючи довкола пояса. «Знаєте, – казав задоволеним голосом, – як ото почав я тоте сало носити на собі, то крижі перестали боліти. Бо ж воно ще тепле, парує. Хто б подумав, що воно таке помічне. Чи не проти, як я ще з годинку поношу його?» Я не мав нічого проти. Мені не

17

Патичкуватися – соромитися, зволікати.

18

Папільотки – бігуді.