ДНК. Макс Кідрук

син не був совєтський служащий?

      – Був. Але євреям казали не панікувати, що їм нічого не загрожує, і ми не влізли до вагону.

      – Вас усе одно виселять у гетто, – сказав Левко. – Не вірите?

      Ми ж бо знали, як чинили з євреями в Польщі, але старий не повірив. Я б міг, звичайно, зачекати, поки їх виселять, але ж де була певність, що отримаю свою хату назад саме я? Така можливість була надто примарною. Тоді я пішов до комісаріату й вишуканою мовою ґеноссе Шиллера розповів про підлих грабіжників, які захопили мою хату. Моя мама німкеня, гордо повідомив я, її вивезли на Сибір, а я жертва більшовицького режиму. Чи не можна мені отримати посвідку фольксдойче й виселити з моєї хати червоних пришельців? Кримінальний комісар Герхард Краух наказав вислати вантажівку, мене посадили біля водія, аби я вказував дорогу. Сам він з двома аскарами сіли в авто і їхали за нами. Ті аскари – то були поліцаї, набрані з совєтських військовополонених, усі вони були не місцеві, бо місцевим німці не довіряли, підозрюючи, що вони можуть увійти в контакт з євреями.

      Коли ми прибули на місце, син старого саме припхався з тачкою торфу. Він уже не виглядав поважною людиною, яка носить під пахвою течку, був зарослий і переляканий, очі його часто мруґали й сіпалися, він, мабуть, відразу здогадався, що приїхали по їхню душу і стояв з опущеними руками. Кримінальний комісар швидко пояснив що до чого й наказав пакувати речі та кидати на вантажівку. Я уважно стежив за тим, що вони виносять з хати, і коли побачив у руках хлопчика ту саму голову мого розмальованого дерев’яного коника, то миттю шарпнувся й відібрав, хоч він пручався й верещав.

      – Ей, ти чо! – гаркнув на мене аскар. – Отдай назад!

      – Це моє! – помахав я головою коника у повітрі. – Це моя хата!

      – А-а, – махнув рукою поліцай. – Ну, тада…

      – Твоя? – засміявся есесівець. – Іди ще знайди п’ять жидівських сімей, і хата буде твоя.

      – А ви точно не здурите?

      – Слово офіцера, – сміявся він далі й гукав до жидів: – Шнель! Шнель! – А потім обернувся до мене й додав: – Тільки умова: мусять бути з-поза їхньої дільниці. Розумієш? Тих ми й самі маємо в руках.

      Я подався на оболонь, де хлопаки грали у копаного м’яча. Там були мої кумплі, з якими ми не одну шибу розбили, файні батяри. Я покликав їх.

      – Є справа колійова.[10] Мені треба п’ять жидівських родин.

      – Ади-во! Нашо? – спитав Вілюсь.

      – Їм вручать квитки на пароплав з Гданська до Палестини.

      – А тубі шо з того?

      – Половина з того, – засміявся я. – Просто мене попросили зробити добру справу. А хто мене знає, то завше може підтвердити, що я нічого так не люблю, як добрі справи робити.

      – Е, я тебе знаю, – покивав пальцем Додьо, – ти іно вмієш робити, шо біґос-кумпоти зі сливками.[11]

      – Бреше, курва, – сказав Місько. – Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту голодні кавали,[12] а гуляй си купати на Жилізну воду,[13] о.

      – Чого б я мав брехати?

      – Бо

10

Справа колійова – важлива справа.

11

Біґос-кумпоти зі сливками робити – крутити комусь голову.

12

Заливати голодні кавалки – дурити.

13

Гуляй си купати на Жилізну воду – звичне батярське посилання співбесідника кудись подалі. Залізна вода – популярний басейн в однойменному парку.