Летючий корабель та інші слов’янські казки. Коллектив авторов

на столах наїдки та напої різні, а навколо порожньо.

      Присів солдат, відпочив, закусив і випив. Аж чує – ніби хтось до ґанку під’їхав. Схопив він свою рушницю та й став коло дверей.

      Входить до кімнати вродлива дівчина з мамками та няньками. Побачила вона солдата – здивувалася.

      – Як ти, добродію, потрапив сюди?

      Солдат і розповів їй, як він по пташиному пір’ї сюди дорогу знайшов. А дівчина каже:

      – Від цього птаха-лиходія багато лиха на світі скоїлося. Він і народ мій заворожив. Та тільки його розворожити можна. Коли б знайшовся хоробрий чоловік, який три ночі на міському майдані простояв би й нічого не злякався, тоді все підземне царство знову живим стало б. Тільки не знайти такого сміливця.

      А солдат і відповідає:

      – Як не знайти? А я нащо?

      Зраділа дівчина:

      – Невже не злякаєшся? До самого ранку, до півнів достоїш?

      – Не злякаюсь, – каже солдат, – бачити не можу, що люди кам’яними стали. Шкода мені їх.

      – Ну, добре, – дівчина каже, – піди спробуй.

      Ось і ніч настала. Взяв солдат рушницю, пішов на майдан і став посередині.

      Саме опівночі чує він шум, грім – іде на нього ціле військо. Обступають його, ціляться – ось-ось уб’ють. Втекти б солдатові, сховатись, а він на місці стоїть. Дивиться на людей скам’янілих – шкода йому їх.

      «Ні, – думає, – не зійду з місця».

      А тим часом десь далеко-далеко півні заспівали. То ранок близько. І разом все військо зі зброєю пропало, неначе в землю пішло.

      – Гаразд, – каже солдат, – одна ніч минула.

      Пішов він у палац, відпочив, виспався, надвечір знову на майдан подався.

      Другої ночі ще страшніший шум пішов: гармати бахкають, просто на солдата їхні жерла наставлені; вершники скачуть із піками навперéваги – ось-ось розчавлять солдата копитами, проколять наскрізь. Тут знову півні заспівали – і знову всі страхи разом неначе під землю пішли.

      А вже третьої ночі натерпівся солдат такого страху, який і вві сні йому раніше не снився. Військо та звірі дикі до нього підступали, пожежа на нього полум’ям ішла, і вода затоплювала, – а солдат стоїть, з місця не сходить, тільки рушницю свою все міцніше в руках стискує та на кам’яних людей дивиться.

      І тільки-но півні цієї ночі проспівали – пропали вмить усі страхи й залилося все підземне царство світлом рожевим. Зашуміли ліси, заструмували річки, заспівали пташки. А люди ожили всі, заворушилися, до роботи взялися: хто в поле, хто в ліс поїхав; пильщики дрова пиляють, теслі будинок будують, – застукотіли сокири та молотки, зашуміли голоси, затупали коні.

      Ожило скам’яніле царство. Визволив його від чарів хоробрий солдат.

      Зібрався народ, дякує йому, хвалить.

      – Зумів ти, – кажуть, – нас урятувати, будь над нами найстаршим.

      Оженився солдат із дівчиною-красунею і став порядкувати країною підземною. Добрий він був і дбайливий для всіх, а найбільше – для солдатів: пам’ятав, як самому в солдатах важко жилося.

      Микита Кожум’яка

      Українська казка

      У