Летючий корабель та інші слов’янські казки. Коллектив авторов

сховай мене!

      – Поїж мого житнього пиріжка!

      Дівчинка швиденько пиріжок у рот, а сама з братиком у піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали й ні з чим полетіли.

      Дівчинка сказала пічці спасибі й разом з братиком прибігла додому. Тут і батько з матір’ю прийшли.

      Скам’яніле царство

      Російська казка

      У далекому царстві жив собі солдат.

      Служив він довго, служив чесно, а життя солдатське було важке та гірке. Набридла врешті солдатові муштра, почав він думати – як то його зі служби піти та до якогось іншого діла взятись.

      А тим часом саме від царя наказ приходить. Цар велить обрати поміж усіх солдатів найсправнішого та найчеснішого й послати в палац для особливої царської служби.

      Подумали-подумали начальники та й вирішили відправити до царя нашого солдата: він, мовляв, і старанніший від усіх, і кмітливіший – будь-яке царське доручення виконає.

      Прибув солдат у палац і просить:

      – Скажіть цареві – прийшов з його наказу солдат для особливої служби.

      І приводять солдата перед царські очі. Подивився на нього цар і каже:

      – Беру я тебе до себе сад стерегти. Останнім часом унадився хтось ночами дерева в саду ламати. Стій щоночі на варті в саду, на головній галявині, і пильнуй обома. Як доглянеш, хто в сад ночами пробирається, – нагороджу. А не доглянеш – не топтати тобі рясту.

      «Ет, – думає солдат, – тікав я від диму та впав у вогонь! Здається, краще б мені на попередній службі залишатись. Що, як не догляну? З життям прощатись доведеться».

      Та вже пізно тепер думати. Треба царський наказ виконувати.

      Ото як стемніло, повели солдата в царський сад. Став він на головній галявині: стоїть, озирається, до кожного шелесту прислухається – чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто. Темно в саду, дерева вітами шумлять, вітер по саду гуляє… До ранку простояв солдат – нікого не впіймав. І дерева всі цілі.

      – Молодець, – каже цар, – от і далі так вартуй! Солдат і другої ночі в сад подався. Знов до ранку стоїть – слухає, як вітер виє, як гілля шумить. Чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто. Нікого й другої ночі в саду не впіймав.

      А третьої ночі лихо скоїлося. Стояв-стояв солдат на галявині – стомився. Приліг під дерево та й заснув.

      Через яку таку годину прокидається, схоплюється з острахом і бачить: половину улюблених царських дерев поламано. А хто поламав – кат його зна.

      Заплакав солдат:

      – Що ж тепер буде? Звелить мене цар стратити. Гірка моя доля: бути б мені, як раніше, простим солдатом, не ходити б мені, нещасному, в царські сторожі.

      Та сльозами лихові не зарадиш. Узяв солдат свою рушницю до рук, прихилився до дерева, стоїть і думає, як би йому від загибелі врятуватись.

      Аж раптом чує – шум і тріск по саду. Підняв голову й бачить: летить між деревами страшний здоровецький птах. Крила чорні, очі вогненні. Як зачепить дерево крилом – тільки гілля тріщить, як метне вогненним оком – дерево само, як підкошене, з кореня валиться.

      Розлютився дуже солдат.

      Прицілився він