Летючий корабель та інші слов’янські казки. Коллектив авторов

залізного моста від палацу королівського до зачарованого змієвого острова та постав на ньому золоту карету з шестериком[Шестерик – запряг із шести коней (заст.).]. Узавтра, ледве свіне, я поїду на острів.

      – Добре, – каже чоловічок, – усе вчиню, як ти прохаєш.

      Вернувсь Янко до рибалки й спати уклався. Уранці устав він ще й на світ не займалось, бачить – міст залізний від королівського палацу до змієвого острова перекинутий. І стоїть на мосту золота карета, запряжена шестериком, а біля коней його помічник із пугою.

      Підійшов Янко до свого помічника, вийняв тютюнницю й каже:

      – Спасибі тобі, братику. А тепер іди відпочинь, заморився, мабуть, дуже.

      Чоловічок віддав Янкові пугу, а сам сховався в золотій тютюнниці.

      Сів Янко в карету й поїхав по королівну. Приїжджає на острів, бачить – стоїть там великий темний зáмок і виглядає з вікна здивована королівна. Давно не бачила вона людей і зраділа Янкові, як братові рідному.

      – Хто ти такий? – питає. – І навіщо приїхав сюди?

      – Не питай, панночко, – відповідає Янко, – а сідай хутчій в карету. Поїдемо до батька твого.

      Ще більше зраділа королівна, почувши такі слова.

      – Неспромога мені через двері вийти, там триклятий змій спить. Він уночі по здобич літає, а вдень коло дверей відпочиває.

      – То лізь через вікно.

      – Боюся.

      Підставив Янко руки:

      – Стрибай!

      Стрибнула королівна з вікна й прямо до нього на руки. Схопив її Янко, посадив у карету й помчав блискавицею до королівського палацу.

      Почув змій гуркіт, підхопився, дивиться – нема королівни… Він – навздогінці. Біжить, аж міст труситься, вогонь вивергá з пащі!

      Озирнувсь Янко – женеться щодуху за ними змій. Ось-ось наздожене. Давай він тоді пугою коней шмагати. Беруть ті вперед на всі жили кінські.

      Примчав Янко до берега, висадив королівну з карети, потому відкрив потихеньку золоту тютюнницю й велів своєму помічникові знести міст. Чоловічок умить зніс міст, а заморений змій упав у глибоке море й захлинувся.

      Тим часом прокинувся король, глянув у вікно – очам своїм не йме віри: веде Янко до палацу його дочку!

      Вибіг король назустріч, цілує дочку, обіймає. Такий-бо вже щасливий, такий радий!

      – Ну, хлопче, – каже він до Янка, – порадував ти мене. Віддам тобі за це дочку свою за дружину та відпишу вам по смерті своїй усе королівство.

      Справили вони весілля, і став сирота Янко чоловік королівни. Усі його любили, тільки одна королівна кривим оком на нього дивилась: не до серця їй, що зробилася вона дружиною простолюдця. Ото й причепилась одного разу до чоловіка:

      – Скажи мені, хто тобі моста того збудував, по якому ти мене привіз?

      Янко все відмовчувався, відмагався, та не дає йому дружина спокою.

      – Помру, – каже, – як не признаєшся.

      Що мав робити – признавсь Янко й показав дружині золоту тютюнницю.

      – Тільки заприсягнись, – каже, – що ти ніколи її без мене до рук не візьмеш. Дружина заприсяглась, а потім і каже:

      – Хочу