Летючий корабель та інші слов’янські казки. Коллектив авторов

схопила тютюнницю та й побігла до котика в сад.

      – Знайшлася, – каже, – золота тютюнниця!

      – То сідай мерщій до мене на спину! – мовив котик. – Попливемо назад.

      Сіла мишка йому на спину, і поплив котик, попирхуючи, по хвилях.

      Допливли вони майже до самого берега. Запитує котик у мишки:

      – А чи не згубила тютюнницю?

      – Ні, – каже мишка, – ось вона!

      Підняла тютюнницю, щоб показати котикові, та не втримала: впала тютюнниця й шубовсть у море!

      – Ах ти, роззява! – розсердився котик. – Що ж ти накоїла?

      Виплив він на берег і схопив мишку зубами за спину:

      – Я тебе задушу!

      Побачив це Янко, відібрав у котика мишку. А як дізнався, що сталось, непомалу зажурився – такечки шкода йому було тої тютюнниці!

      Коли ж це випливає з моря рибка:

      – За чим так побиваєшся, чоловіче? Розкажи мені: може, до помочі тобі стану, адже колись ти визволив мене від смерті.

      Подививсь Янко – і впізнав рибку.

      – Ех! – тяжко зітхнув він. – Велика в мене втрата…

      І розповів рибці про своє горе. Вислухала його рибка й каже весело:

      – Та хіба ж це горе! У мене тут у морі повнісінько тютюнниць. Я викидатиму їх, а ти дивись, яка твоя. Свою візьми, а мої мені назад поверни.

      Плюснула рибка хвостом і пірнула на дно моря.

      Невдовзі почала вона викидати на берег тютюнниці – срібні, золоті, діамантові. У Янка аж в очах мигтить від тютюнниць. Став він до них уважно придивлятися й побачив свою. Зрадів Янко, кинув у море зайві тютюнниці й крикнув рибці:

      – Спасибі тобі, рибко! Зарятувала ти мене в біді.

      Узяв він свою золоту тютюнницю та й пішов по світі разом з котиком і мишкою шукати кращих людей.

      Гуси-лебеді

      Російська казка

      Жили собі чоловік і жінка, й були в них дочка та синочок маленький.

      Каже якось мати:

      – Доню-доню! Ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, сукенку пошиємо, купимо хустинку; будь розумниця, бережи братика, не йди з двору.

      Батьки пішли, а дочка забула, що їй наказували; посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю, загулялась, забарилася. Налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика, понесли на крилечках.

      Прийшла дівчинка, зирк – а братика нема! Охнула, кинулась сюди-туди – нема!

      Гукала, вмивалася слізьми, голосила, що зле їй буде від батька-матері, – від братика анітелень!

      Вибігла тоді дівчинка в чисте поле; майнули вдалині гуси-лебеді й пропали за темним лісом. Гуси-лебеді давно лиху славу мали: багато шкодили й маленьких діток викрадали; дівчинка вгадала, що вони забрали її братика, кинулась їх наздоганяти. Бігла вона, бігла, аж бачить – стоїть пічка.

      – Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли?

      – З’їж мій житній пиріжок – скажу.

      – У мого батечка й пшеничні не їдяться!

      Пічка нічого не сказала.

      Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.

      – Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли?

      – З’їж