Маг. Джон Фаулз

алжирського червоного вина – й шукаючи оком у набитій людьми кімнаті дівчат, яких учора зустрів на сходах. Галасливі чолов’яги з австралійським акцентом, шотландець у спідниці-кілті, кілька вихідців із карибських островів. Не для мене такий гурт. Я вже намірився вислизнути звідти, аж хтось увійшов і зупинився в мене за спиною.

      Була це дівчина приблизно мого віку, з невеликим наплічником і важкою валізою, у світлому макінтоші, пом’ятому й поношеному. Її обличчя й руки покривала така засмага, яку можна набути тільки за кілька тижнів під південним пекучим сонцем. Вигоріле до білини довге волосся – незвична річ, бо за тодішньою модою дівчата носили зачіски, як у безпритульних хлопчиків. У цій прибулиці було щось німецьке чи данське – неначе й дитяче, сирітське, а однак перверсійне та гріховне. Вона відступила назад і дала мені знак підійти, коротко, блідо й нещиро усміхнувшись.

      – Чи не могли б ви знайти Меґґі й попросити її вийти?

      – Марґарет?

      Вона кивнула. Я пропхався через переповнену кімнату й застав Марґарет на кухні.

      – Привіт! Ти таки прийшов.

      – Тебе там хоче бачити якась дівчина з валізою.

      – От тобі й на! – відрубала Марґарет, обернувшись до жінки, що стояла за нею.

      Я відчув щось недобре. Моя знайома повагалася й поставила на стіл літрову пляшку пива, яку мала відкоркувати. Прилаштувавшись за пухкими широкими плечима Марґарет, я рушив за нею крізь юрбу.

      – Алісон! Ти ж сказала, що приїдеш наступного тижня.

      – Так, Меґґі, але я витратила всі гроші, – сказала прибулиця, зробивши міну заблукалої дитини й кинувши на подругу винуватий і водночас викличний погляд. – Чи повернувся Піт?

      – Ні, – відповіла Меґґі й додала, застережливо стишивши голос: – Але тут Чарлі та Білл.

      – Oh merde![20] – спересердя кинула засмагла дівчина. – Мені конче треба викупатись.

      – Чарлі налив у ванну по вінця води й повкидав туди пиво, щоб охололо.

      Алісон зажурилася.

      – Можете скористатися моєю ванною, – втрутився я. – Я живу на поверх вище.

      – Так? Алісон, познайомся, це…

      – Ніколас.

      – Ой, справді? Я тільки-но приїхала з Парижа.

      Я зауважив, що з Марґарет вона говорить майже як австралійка, а зі мною – майже як англійка.

      – Звичайно. Я проведу вас.

      – Спершу візьму щось переодягнутися.

      Як тільки вона зайшла до кімнати, пролунали вигуки.

      – Привіт, Еллі! Де ти була?

      До Алісон підійшло кілька австралійців, і кожного вона цмокнула. Марґарет, одна з тих товстульок, що люблять опікуватися худорлявенькими, зразу ж відсунула їх убік.

      Алісон принесла одежу на зміну, й ми рушили вгору.

      – Господи Ісусе, – сказала вона. – Оті ще мені австралійці.

      – Де ви побували?

      – Всюди. У Франції. В Іспанії.

      Ми ввійшли до мого помешкання.

      – Я вижену з ванни павуків, а ви тим часом випийте чарку. Он там знайдете.

      Коли я повернувся, Алісон стояла зі скляночкою віскі

20

Лайно! (франц.).