Маг. Джон Фаулз

очима. Вона належала до тих жінок, – рідкісних навіть серед красунь, – які вже від народження оточені ореолом сексуальности, все життя мають зв’язки з мужчинами й дуже зважають на їхню зустрічну поведінку. І таку властивість відчувають усі, навіть тюхтії-підкаблучники.

      Без макіяжу Алісон була простіша й звичайніша. У перші дванадцять годин після пробудження поводилася не дуже примхливо, та все одно завжди носила в собі щось непередбачуване й неясне. Годі було вгадати, коли вона почепить оту вишукану, розмальовану синцями маску. Могла палко віддатися в ліжку, а тоді позіхнути у найневідповіднішу мить. Могла від ранку до ночі прибирати, варити й прасувати, а тоді три-чотири дні поспіль по-богемному вилежуватися на підлозі біля каміна й читати «Короля Ліра», щось із Гемінґвея, детектив та жіночі журнали, причому все нараз – почергово по уривку з кожного видання. Вона робила що заманеться, а тоді вже шукала мотиву чи виправдання.

      Одного разу Алісон принесла дорогу авторучку.

      – Це вам, месьє.

      – Не варто таке дарувати.

      – Не переймайся. Я її поцупила.

      – Поцупила?!

      – Я все краду. А ти й досі не знав?

      – Все?!

      – Ніколи не роблю такого в крамничках. Тільки в універмагах. Там товар сам липне до рук. Гей, не корч такої згіршеної міни.

      – Я не корчу.

      Та я справді згіршився. Стояв з тим подарунком як дурень з писаною торбою.

      – Це просто хобі, розвага, – підсміхнулась Алісон.

      – Буде тобі розвага, коли засядеш на півроку в Голловеї.

      Вона налила собі віскі.

      – На здоров’я, santé! Ненавиджу універмаги. І товстосумів ненавиджу, особливо тих джонбулівських. Одна крадіжка – і зразу дві добрі справи, як ото одна куля кладе двох зайців. Та не хнюпся так, усміхнися-но. – Алісон встромила ручку в мою кишеню. – Ось так. Ти як той казуар, що скоїв злочин.

      – Мушу хильнути.

      Взявши пляшку віскі, я раптом засумнівався у способі її придбання. Глянув на Алісон. Вона ствердно кивнула.

      Поки я наливав, вона стояла поруч.

      – Ніколасе, знаєш, чому ти так близько береш до серця усілякі дрібниці? Бо й самого себе дуже вже близько береш до серця.

      Злегка усміхнувшись мені, глузливо й ніжно водночас, вона пішла оббирати картоплю. А я відчував, що невідомо як, але скривдив її. Та й себе теж.

      Якось уночі вона вві сні назвала чиєсь ім’я.

      – Хто такий Мішель? – спитав я зранку.

      – Хтось, кого я хотіла б забути.

      Про все інше Алісон мені розповідала. Про матір родом з Англії, манірну й деспотичну. Про батька, начальника станції, що помер від раку чотири роки тому.

      – Ось звідки мій несусвітний – ні ваш, ні наш – акцент. Як тільки відкрию рота – зразу ж у ньому воюють за вимову мамця з татком. Мабуть, тому і ненавиджу, і люблю Австралію. Там я ні разу не почулася щасливою, а тут завжди тужу за домівкою. Я, мабуть, дурниці мелю, га?

      Алісон