Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько

вночі додому повернувся її чоловік – Гектор. Він працює «важливою шишкою» в компанії, яка виготовляє різноманітні лічильники. Часто затримується на роботі; часто пропускає свята; вони з Рутою часто жертвують хорошими поїздками, лиш би Гектор уклав новий вигідний договір.

      Він зайшов у вітальню свого будинку і помітив уже звичну йому картину: синтезатор, порожні аркуші паперу збоку і дружину, котра спить на дивані.

      Він спочатку вимкнув світло, а потім повільно підійшов до крісла, взяв ковдру, підійшов до дружини і влігся й собі на диван. Обійняв дружину, відчув її запах, накрився разом з нею ковдрою і заплющив очі.

      Гектор знав, як їй нелегко. Як вона себе мучить тим, що натхнення її покинуло. Він би хотів якось їй допомогти, та не міг. Він міг тільки її підтримувати – що, як йому здавалось, він і робив.

      Він дуже сильно її кохав, так само як і вона його.

      Другий крок назустріч вітру:

      «Подолати страхи»

      З Яриною Джусь Бенедикт познайомився наступного ранку. Він прокинувся близько восьмої від того, що йому звело ногу. Біль був такий сильний, що хлопець одразу зірвався з ліжка і застрибав на іншій нозі, жваво трясучи тою, яку судомило.

      Кілька нестерпних хвилин – і все минуло. Він копнув незручне ліжко, бо в усьому винив його. Сьогоднішня ніч для нього була здебільшого безсонною. Та чи це через незручне старомодне ліжко, чи через думки про сьогоднішній день – він визначитися не міг.

      Пансіонат іще спав і здавався найтихішим місцем у світі. Пшеничного кольору промені пробивались крізь пожовклі штори в коридор. Деякі дошки на підлозі скрипіли, коли Бенедикт на них наступав, – і той скрип звучав гарматним бахканням у цьому спокої. Але все це було дрібницями. Той ранок був чи не найприємнішим для Бенедикта за останні кілька місяців.

      Він прямував на кухню попити ранішнього чаю. У руках мав печиво «Марія»,[3] яке купив вчора на залізничному вокзалі, а в голові вирував захват. Бенедиктові неабияк подобався цей старий будинок. Він торкнувся шорстких стін коридору і буквально відчув дух цього приміщення.

      Пансіонат здавався хлопцю неймовірно затишним. Особливо зараз, коли всі його мешканці ще спали.

      Коли Бенедикт допивав чай, на кухню зайшла Ярина, одягнена в халат поверх нічної сорочки. Їхнє знайомство пройшло доволі кумедно: жінка злякалась присутності в таку рань на кухні ще когось, окрім неї.

      – Вибачте… Не хотів вас налякати…

      – Але налякав, – буркнула жінка. – А ти – новий жилець мого пансіонату?

      – О, ви пані Ярина?

      – Так… а ти?

      – Я – Бенедикт, – відповів хлопець.

      – Ну… Ласкаво просимо в наш пансіонат, – прохрипіла сонна жінка. – Надіюсь, Анна все тобі пояснила.

      – Так, так… Звісно, пояснила.

      Запала мовчанка. Їм обом було незручно. Хлопець взявся дожовувати надкушене печиво, бо хотів чимшвидше звідси піти, а Ярина подріботіла до кухонних полиць, начебто щось там шукати.

      – У вас дуже хороший пансіонат, – нарешті знайшов

3

Печиво «Марія» – затяжне печиво. Користується попитом у Західній Україні, здебільшого через низьку ціну. Цей кондитерський виріб з’явився в другій половині ХІХ століття, коли донька російського царя Олександра II виходила заміж за принца Альфреда, сина королеви Британії. Титуловану наречену звали Марією, і на честь її грандіозного весілля було випущено однойменне печиво.