Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько

припини плакати… З ним все буде добре… – заспокоював дружину пан Крех. Він навіть не глянув у записку.

      – Він пішов від нас…

      – Ми знали, що таке може статися. Це його життя. Він розумний у нас, він знає, що робить.

      Вона знала, що чоловік має рацію, та все одно плакала. Материнське серце не могло прийняти того, що єдиний син пішов з дому.

      Та все ж якби її хтось відверто запитав про те, що вона відчувала в той момент, жінка відповіла б, що в глибині душі вона пишалася вчинком свого сина. Вона б сказала, що її син – наймужніший з усіх, кого вона знає.

      Тієї самої миті Бенедикт поглянув на годинник, там було 10:11. Він сидів у вагоні електропоїзда, який щосекунди віддаляв його від батьків і дому. Чомусь саме цієї секунди хлопець згадав про ще одну людину, за якою сумуватиме. Витягнув телефон з кишені і набрав номер свого друга.

      Артем був чи не єдиним другом Бенедикта. Вони не були однокласниками. Хлопці познайомились у музичній школі, разом вчилися грі на фортепіано. Вони були дуже схожі, але, на відміну від нього, Артем мав багато друзів. Бенедикта завжди це дивувало: чому люди сприймають Артема нормально, а його вважають невдахою? В них такі ж вподобання, такі ж інтереси, а таке різне до них ставлення.

      Після трьох довгих гудків у слухавці прозвучав захриплий голос Артема:

      – Алло.

      – Доброго ранку, розбудив тебе?

      – Та ні. Я вже прокинувся, – відповів друг. – А ти що там? Слухай, вчора списався з другом у Фейсбуці, він знає хлопця, який може пробити нам два екземпляри «Коли впаде темрява» Стівена Кінга. Сотня за екземпляр – тобі замовляти?

      – Ого, – вразився Бенедикт і усміхнувся. Вони з Артемом полюють за цією книжкою вже понад рік, і сто гривень – це навіть дешево за таку рідкість.

      – То як? Закладати за тебе гроші? Я за годинку маю з ним зустрітись.

      – Е-е… Ні… Не варто, мабуть…

      – Що?! З тобою все гаразд? – здивувався Артем, голос його здавався стурбованим. – Ти мріяв про цю книжку півтора року! Ти не захворів?

      – Слухай… – почав Бенедикт. – Я дзвоню тобі, щоб попрощатись.

      Кілька секунд на іншому кінці слухавки не чулося нічого, окрім важкого дихання.

      – Ти… Ти зробив це… – після паузи промовив Артем.

      – Я зробив це.

      – Чому ти мені не сказав заздалегідь? Ми змогли б попрощатись особисто.

      – Вибач, я не хотів тебе турбувати. Це сталося спонтанно. Я зрозумів, що втрачаю час; що пора.

      – Ого, Бенедикте…Я не знаю, що сказати… Ти хотів цього… Вітаю тебе… – говорив друг. – Сподіваюсь, це того варте.

      – Варте.

      – Ну що ж… Усього тобі доброго, друже. Живи кожним днем.

      – І ти, – промовив Бенедикт і усміхнувся. – Сподіваюсь, іще побачимось.

      – Не сумніваюсь.

      Телефонна розмова закінчилась. Бенедикт вийняв сім-карту, розламав її надвоє і викинув у маленький смітничок біля вікна потяга, за яким виднівся світ.

      Це було востаннє, коли Бенедикт спілкувався