Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько

на яке він знав відповідь. – Анна.

      – Що? – не зрозуміла дівчина.

      – Тридцять чотири по вертикалі – Анна, – промовив хлопець, простягаючи дівчині кросворд. – Ім’я головної героїні в другому романі Льва Толстого… Чотири літери… Анна… Власне, Анна Кареніна.

      – Ох, ви про це, – мовила Анна. – Я подумала, що ви екстрасенс і відгадали моє ім’я.

      Хлопець укотре усміхнувся.

      – А я Бенедикт. Дуже приємно.

      – Взаємно.

      Кілька секунд вони обмінювались мовчазними усмішками.

      Згодом про цю зустріч Анна розповідатиме: «У пансіонат, де я підробляла, прийшов дивний хлопчина», а Бенедикт розповідатиме: «Мені одразу запали в душу її красиві очі». Справді, вони видавались йому двома шматочками льоду, але не через те, що випромінювали холод, а через те, що були світлими, мов дві засніжені верхівки кам’янистих гір. Сірі, ледь не до білизни.

      Безперечно, Анна була красивою дівчиною: довге чорне волосся; маленький милий носик; сяюча посмішка, яка безумовно схилить до себе кожного. Але Бенедикту чомусь одразу найбільше сподобались її очі.

      Він нізащо б не насмілився підійти і познайомитися з такою дівчиною на вулиці.

      Для них обох ця зустріч стане найособливішою.

      – Ну що ж, Бенедикте… Ви маєте заплатити за шість місяців проживання?

      – Так, звичайно.

      Хлопець потягнувся до рюкзака. Почалася звична процедура заселення нового жильця. Анна віддала Бенедикту ключі від його кімнати і від вхідних дверей; показала, де туалет, де кухня; сказала, що у вітальні є ще одна полиця з книжками і телевізор – якими він може користуватися в будь-який час.

      – Ну що ж… Це, напевно, все, – закінчувала знайомити Бенедикта з пансіонатом дівчина. – Якщо будуть якісь питання, звертайся.

      – Дякую тобі, Анно.

      Вони востаннє обмінялись посмішками, дівчина побажала хлопцю всього доброго і вирушила до свого робочого місця. А Бенедикт відчинив крихітну кімнату (в якій нічого, крім стола, ліжка, шафи і двох крісел, не було) і почав витягати з рюкзака скромні зажитки.

      Після того він сів. Вдихнув запах свого нового дому. Поглянув у ніч за вікном. Знову подумки перенісся на вокзал. Подумав: «А що, як саме зараз хтось на тому вокзалі теж приїхав у це місто, щоб змінити життя? Хтось такий же самотній, трохи переляканий, проте натхненний, як і я?» Бенедикт думав і писав вірш, чи то про себе, чи про якогось уявного хлопчика, чи про кожну людину на цій планеті, яка наважилася щось змінити.

      В одну світлу і зоряну ніч

      На вокзалі хлопчик стояв,

      З собою він мав лиш одну річ, —

      Любов у душі, від якої сіяв.

      Він дивився на потяги,

      На величнеє небо

      І сильно радів, —

      Він щасливий за себе.

      Не було ні минулого,

      Ні майбутнього теж.

      Був тільки хлопчик

      І свідомість без меж.

      А в іншому кінці міста, у найбагатшому районі, у вітальні свого великого будинку, лежала на дорогому дивані Рута Кулакова. Немов чекаючи якогось