Син начальника сиріт. Адам Джонсон

неслабий удар ножем у передпліччя. Заплющив очі від болю.

      – От і ще тренування, – тільки й мовив він.

      На судні вони посадили пірнальника в трюм і попливли далі в бік великої землі. Увечері вони спустили на воду «ейвон» біля містечка Фукура. Біля фукурського довгого рибальського причалу стояв літній парк розваг із розвішаними вгорі ліхтариками, зі сценою, де старенькі співали караоке. Отут Чон До, Ґіль і офіцер Со зупинили мотор і гойдалися в човні за межею пляжу, чекаючи, доки погасне неон на американських гірках, доки затихне мавпяча синтезаторна музика на головній алеї. Нарешті на краю причалу з’явилася самотня людська фігура. Помітивши червоний вогник цигарки, вони зрозуміли, що то чоловік.

      Офіцер Со завів мотор.

      Неквапом, на холостому ходу, вони рушили, лишивши за кормою високий причал. Там, де на його палі накочувався потужний прибій, панував хаос: одні хвилі йшли просто вгору, а інші розверталися перпендикулярно до берега.

      – Ти там із ним по-японськи: скажи, що цуценя загубив чи що, – наказав офіцер Со Ґілеві. – Наблизься. І – через поруччя його. Падати далеко, водичка холодна. Як вирине, то сам у човен полізе.

      Ґіль устав, коли вони підпливли до пляжу.

      – Ясно. Він – мій.

      – Ні, ні, – заперечив офіцер Со. – Ідіть удвох.

      – Я сам впораюся. Серйозно, – запевнив Ґіль.

      – Вилазь, – наказав офіцер Чону До. – І окуляри свої собачі не забудь.

      Тож вони вдвох перейшли лінію припливу й вийшли на маленьку площу. Навколо відкритого місця стояли лавочки, поряд – чайний кіоск із замкненими віконницями. Здається, ніде не було жодної статуї, і вони геть не зрозуміли, що ця площа прославляє. На деревах висіли сливи, такі стиглі, що репалися від дотику і сік тік по руках. Це здавалося неможливим, не вартим довіри. На лавці спав неохайний чоловік, і їх це зчудувало: отак просто – де захотів, там заснув.

      Ґіль роздивлявся міські будинки навколо. Вигляд у них був народний: темні балки, череп’яні дахи, але ж було помітно, що будинки новісінькі.

      – Хотів би я повідчиняти всі ці двері, – мовив він. – Посидіти на їхніх стільцях, послухати їхню музику.

      Чон До витріщився на нього.

      – Розумієш? – сказав Ґіль. – Просто подивитися.

      Тунелі завжди закінчувалися драбинами нагору, до вузької нори. Солдати Чона До один поперед одного намагалися проскочити туди і трошки побродити Південною Кореєю. Поверталися вони з байками про машини, які видають гроші, про людей, які підбирають собаче лайно і складають у мішок. Чон До ніколи не ходив дивитися. Він знав, що там і величезні телевізори, і рису стільки, що й не з’їси. Але він не хотів цього й крихти – йому було страшно, що коли він сам це побачить, то все його життя більше вже нічого не означатиме, не матиме сенсу. Украв ріпу в дідуся, який осліп від голоду, – заради чого? Послав іншого замість себе чистити цистерни на заводі, де виробляли фарбу, – заради чого? Та отож.

      Чон До викинув свою над’їдену сливу:

      – Та, я й кращі їв.

      На причалі вони йшли дошками, у які в’їлися