Таємнича історія Біллі Міллігана. Деніел Кіз

квадратне віконце у дверях за ними спостерігали пильні очі. Чорношкірий здоровань тицьнув Міллігана ліктем у бік і проказав:

      – То ти в нас крутелик, ге? Скинув тамті кайданки. Мо’, ти нас і звідси витягнеш?

      Мілліган подивився на нього спантеличено.

      – Не дрочися так із поліцаїв, – продовжив той. – Вони тебе зіб’ють на квасне яблуко. Я знаю, що кажу, бо в буцегарні був багацько разів. А тебе вже кидали за ґрати?

      Мілліган кивнув.

      – Тому мені тут і не подобається. Я мушу звідси вирватися.

(3)

      Коли в офісі громадського захисту, що був у кварталі від в’язниці, задзвонив телефон, старший юрист Ґері Швайкарт, довготелесий тридцятитрирічний бородань, саме розкурював люльку. Телефонував Рон Редмонд, один із молодших юристів офісу.

      – Я тут дещо почув, поки стирчав у муніципальному суді, – почав Редмонд. – Минулої ночі поліція схопила Університетського ґвалтівника, і його щойно привезли до тюрми округу Франклін. За хлопа призначили заставу в півмільйона доларів. Пошли когось до в’язниці, нехай нададуть йому попередню правову допомогу.

      – У конторі зараз, окрім мене, ані душі, Роне. Тримаю оборону сам-один.

      – Розумієш, уже пішов розголос, і невдовзі тут усе аж кишітиме писаками із «Сітізен Джорнал» і «Диспетч». Нутром чую, що поліція чинитиме неабиякий тиск на хлопця.

      У справах про тяжкі злочини завжди існувала імовірність, що поліція після арешту продовжить копати під затриманого, тому Ґері Швайкарт узяв за звичку в таких випадках одразу посилати кого-небудь із адвокатів до окружної в’язниці. А це був не якийсь там пересічний арешт. Довкола злочинів Університетського ґвалтівника преса здійняла стільки галасу, що для поліції Колумбуса стало справою честі конче їх розкрити. Швайкарт припускав, що слідчі напосідатимуть на підозрюваного, наче зграя гончаків, аби видобути зізнання. Захистити його права буде ой як нелегко.

      Швайкарт вирішив заскочити до в’язниці округу Франклін і перемовитися кількома словами з арештантом. Відрекомендуватися, пояснити, що він – громадський захисник, і попередити, щоб ув’язнений не говорив ні з ким, окрім свого адвоката.

      Швайкарта впустили до в’язниці саме тієї миті, коли двоє поліцейських провели Міллігана крізь тамбур і передали з рук у руки черговому сержантові. Швайкарт попрохав дозволу швиденько поговорити з Мілліганом.

      – Кажуть, я багато чого накоїв, але я не маю про це жодного уявлення, – жалівся той. – Я нічогісінько не пам’ятаю. По мене раптом прийшли, і…

      – Слухай, – урвав його Швайкарт, – я поки що просто зайшов познайомитися. Багатолюдний коридор – не найкраще місце для того, щоб обговорювати подробиці справи. За день-другий ми зустрінемося для приватної розмови.

      – Але я нічого не пам’ятаю. У мене вдома знайшли всі ті речі, і…

      – Цить! Більше нічого не кажи. Тут і стіни мають вуха. Коли тебе відведуть нагору, будь обачним. Поліція має у своєму арсеналі безліч хитрощів. Ні з ким не