Колекціонер. Джон Фаулз

все ж, що спускався до підвалів без думки підшукувати місце для таємної гості. Навіщо я це робив, мені важко пояснити.

      Просто не знаю. Те, що робиш зараз, розмиває те, що робилося раніше.

      Той чолов’яга хотів знати, чи я купую це лише для себе. Я відповів, що для тітки. Сказав правду, що хочу зробити їй сюрприз, коли вона повернеться з Австралії, і таке інше.

      – А як щодо ціни? – питав він.

      – Мені нещодавно багато грошей прийшло, – пояснив я, щоб розчавити його. Він заговорив про це, коли ми спускалися сходами в будинку і я гадав, що вже все побачив. Я навіть хотів був заявити агентові, що будинок мені не підходить, що він замалий, щоб ще сильніше його розчавити. Аж ось він сказав:

      – Он як! Ну то маєте готувати підвали.

      Треба було пройти в бік заднього двору, там біля виходу були двері. Він витяг ключ із-під вазона з квітами. Звичайно, електрику було вимкнено, але в нього був ліхтар. Туди не проходило сонце, було сиро й неприємно. Углиб спускалися кам’яні сходи. Унизу агент поводив ліхтарем. Стіни хтось побілив, але дуже давно, де-не-де вапно обсипалось, і вони стали рябими.

      – Він проходить під усім будинком, – пояснив агент, – а ще є ось, – він присвітив, і я побачив у кутку двері в стіні саме навпроти сходів. Там був ще один великий підвал, до нього вниз вели ще чотири сходинки; це приміщення вже було нижче і з дещо склепінчастою стелею, схоже на підземелля, що інколи бувають під церквами. Сходи діагонально спускалися в куток кімнати, вона немовби втікала.

      – Для оргій – те, що треба, – зауважив агент.

      – А для чого це було раніше? – поцікавився я, не звертаючи увагу на його дурний дотеп.

      Він припускав, що, напевне, підвали такі великі, бо будиночок дуже відлюдний. Треба було тримати в них великі запаси. Або тут могла бути таємна римо-католицька каплиця. Один з електриків казав, що тут було лігво контрабандистів, перевалочний пункт між Нью-Гейвеном і Лондоном.

      Ну то ми пішли назад, нагору. Коли він замкнув двері й поклав ключ під вазон із квітами, усе те підземелля зникло, наче й не було його. То був інший світ. Це завжди було так. Іноді я прокидався – і мені здавалося, що це сон, доки я знову не спускався вниз.

      Агент поглянув на годинник.

      – Мене це цікавить, – сказав я. – Дуже цікавить.

      Я так розхвилювався, що він здивовано подивився на мене, і я додав:

      – Думаю, я його візьму.

      Я сам собі дивувався. Адже раніше я завжди хотів чогось сучасного, новітнього, а не такого старого, ще й у глушині.

      Він стояв там такий безглуздий, здивований із того, що мене так цікавить той будинок, що в мене є гроші, – напевно, більшість із них такі.

      Тоді він поїхав назад до Льюїса. Він мав підвезти ще одного покупця, а я пообіцяв, що почекаю в саду й обміркую остаточне рішення.

      Сад був гарний, він виходив за будинок на поле люцерни, яку полюбляють метелики. Поле підіймається на пагорб (це на північ). На схід від котеджу ліс обабіч дороги, яка веде долиною до Льюїса.