Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

Але я знаю одну річ.

      – Що саме?

      – Вони налякали Тюдорів майже до смерті. Ти бачила її обличчя? Ти бачила, як її архієпископ вибіг із кімнати?

      Вестмінстерський палац, Лондон

Травень 1486 року

      Уперше я довідалася про заворушення на вулицях, коли величезні зовнішні двері Вестмінстерського палацу заскрипіли під натиском десятків людей і гримнули, зачиняючись. Потім я почула, як важко гупнула балка, яку опустили, щоб наглухо зачинити ворота. Ми забарикадувалися в королівському палаці. Королівська родина Англії так боялася лондонців, що відгороджувалася від них важкими ворітьми й важкими дверима.

      Тримаючи руку на великому животі, я пішла в кімнати своєї матері. Вона стояла біля вікна, дивлячись понад мурами на лондонські вулиці, моя кузина Меґґі та моя сестра Анна стояли обабіч неї. Вона майже не обернулася, коли я увійшла, але Меґґі сказала через плече:

      – Вони вдвічі збільшили кількість охоронців на мурах. Можна бачити, як вони вибігають із вартівні й стають по місцях.

      – Що відбувається? – запитала я. – Що відбувається там унизу?

      – Люди повстають проти Генриха Тюдора, – спокійно відповіла моя мати.

      – Що ти сказала?

      – Сотні уже зібралися біля палацу.

      Я відчула, як дитина заворушилася в моєму животі. Я сіла й ковтнула повітря.

      – Що нам робити?

      – Залишатися тут, – рівним голосом відповіла моя мати. – Поки ми не побачимо, як нам бути.

      – Де нам бути? – нетерпляче запитала я. – Де ми будемо в безпеці?

      Вона озирнулася на моє побіліле обличчя й усміхнулася.

      – Заспокойся, моя люба. Я маю на увазі, що ми залишимося тут, поки не побачимо, хто переміг.

      – Ми бодай знаємо, хто проти кого воює?

      Вона кивнула.

      – Англійці, які досі люблять династію Йорків, проти нового короля, – сказала вона. – Ми перебуваємо в безпеці в будь-якому випадку. Якщо Ловел переможе в Йоркширі, якщо брати Стафорд виграють свої битви у Вустерширі, якщо лондонські громадяни візьмуть штурмом Тауер і візьмуть в облогу наш палац, – тоді ми до них вийдемо.

      – І що ми зробимо? – прошепотіла я.

      Я розривалася між дедалі більшим збудженням й абсолютним жахом.

      – Повернемо собі трон, – відповіла моя мати безтурботним голосом. – Генрих Тюдор розпачливо воює, щоб утримати своє королівство лише через дев’ять місяців по тому, як він його завоював.

      – Повернемо собі трон! – У моєму голосі прозвучав дикий жах.

      Моя мати стенула плечима.

      – Він для нас не втрачений, поки Англія живе в мирі, об’єднавшись під правлінням Генриха Тюдора. Але сьогодні ми бачимо ще одну битву у Війні кузенів. Можливо, Генрих – це лише епізод.

      – Усі кузени померли! – вигукнула я. – Братів, які вийшли з династій Ланкастерів і Йорків уже немає!

      Вона всміхнулася.

      – Генрих Тюдор – кузен із династії Бофортів, – нагадала вона мені. – Ти належиш до династії Йорків. Ти маєш