Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

перспектива долучитися до влади, інші боялися потрапити до табору переможених, але всі вони усвідомлювали, що нічим не відзначилися серед прихильників короля, коли він опинився в небезпеці. Гамфрі Стафорда піддали тортурам і стратили, але його молодшого брата Томаса пощадили. Генрі часто вдавався до прощення, боячись налякати своїх прихильників надмірною підозріливістю. Він запевняв усіх, що буде добрим королем, милосердним королем для всіх, хто прийме його правління, і якщо його попросять забути про їхні гріхи, він буде великодушним.

      Її світлість мати короля через свою маріонетку Джона Мортона звернулася з проханням до Святого престолу й одержала з Риму дозвіл змінити закон щодо святилища в такий спосіб, який задовольняв би Тюдорів. Зрадникам більше не буде дозволено ховатися за стінами церкви. Бог перебуватиме на боці короля й підтримуватиме королівське правосуддя. Її світлість мати короля захотіла, щоб її син правив Англією й у святилищі до самого вівтаря, а можливо, й на всій дорозі до неба, й Папа погодився задовольнити її прохання. Ніде ніхто не міг почувати себе в безпеці від йоменів гвардії Генриха. Жодні двері, навіть двері храму або святилища не могли зачинитися перед їхніми суворими обличчями.

      Англійський закон теж був на боці Тюдорів. Судді підкорялися наказам короля, судячи тих, хто пішов за Стафордами або Френсисом Ловелом, прощаючи одних, караючи інших, згідно з розпорядженнями Генриха. В Англії часів мого батька вважалося, що судді повинні мати власний розум, а присяжні – бути вільними від будь-якого впливу, крім істини. Але тепер судді чекали, яку думку висловить король, перш ніж оголошували власний вирок. Твердження звинувачуваних, навіть визнання ними своєї провини мали меншу вагу, ніж заяви короля про те, що вони вчинили. З присяжними ніхто не радився, їх навіть не приводили до присяги. Генрих, який не брав участі в битвах, правив на відстані через своїх безхребетних суддів і розпоряджався життям та смертю.

      До серпня король не з’являвся додому, а приїхавши, відразу переселив свій двір із неприязного до нього міста до чудового, недавно збудованого біля річки Ричмондського палацу. Мій дядько Едвард був на його боці із ним, а кузен Джон де Ла Поль під час подорожі в кортежі короля усміхався товаришам, але не довіряв нікому, вітав мою матір на людях як родичку, але ніколи не розмовляв з нею наодинці, наче демонструючи, що між Йорками не існує таємниць, які поширювалися б пошепки, що ми всі зберігаємо беззаперечну вірність династії Тюдорів. Було чимало людей, які поквапилися зробити висновок, що король не наважується жити в Лондоні, що він боїться покручених вулиць і темних закутнів міста, звивистих таємниць річки й тих, котрі мовчки плавали по ній. Чимало також стверджували, що він має сумніви щодо лояльності власної столиці й не вірить у свою безпеку за її мурами. Досвідчені банди міста тримали зброю напоготові, а підмайстри були завжди готові зчинити бунт. Якщо короля люблять у Лондоні, то лише тому, що він тут захищений високими мурами, а лояльне військо завжди стоїть під дверима. Але