Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

все Бог не благословив її сина, що з якоїсь невідомої причини Бог відвернувся від Тюдорів. Він посадив їх на трон Англії, але на наділив силою утримати його.

      Відбувалися сутички між лондонськими бандами й військовими підрозділами Тюдорів у невеличких селах поблизу від Вестмінстера. Здавалося, на кожному перехресті доріг лунали крики: «Ворік! Ворік!» Біля Гайбері відбулася запекла битва між повстанцями, озброєними камінням, граблями й серпами, та важко озброєною королівською гвардією.

      Розповідали про солдатів Генриха, які кидали штандарт Тюдорів і перебігали до повстанців. Ходили чутки, що багаті лондонські купці й навіть батьки міста підтримували юрбу, яка кишіла вулицями, викрикуючи заклики до повернення дому Йорків.

      Леді Марґарет наказала, щоб на всіх вікнах, які виходили на вулиці, позачиняли віконниці, тому ми не могли бачити битви, які відбувалися під самими мурами палацу. Потім вона наказала позачиняти й усі інші вікна, щоб ми не могли чути, як юрба викрикувала гасла на підтримку Йорків, вимагаючи, щоб Едвард Ворікський, мій маленький кузен Тедді, вийшов і помахав їм рукою.

      Ми не допускали його до вікон у шкільній кімнаті, ми забороняли слугам поширювати плітки, а проте він знав, що люди Англії хочуть бачити його королем.

      – Генрих є королем, – сказав він мені, коли я слухала, як він читає книжку у шкільній кімнаті.

      – Генрих є королем, – підтвердила я.

      Меґґі подивилася на нас обох і спохмурніла від тривоги.

      – Отже, вони не повинні кричати й вимагати, щоб я став королем, – сказав Тедді.

      Він здавався цілком примиреним.

      – Ні, не повинні, – підтвердила я. – Вони скоро перестануть кричати.

      – Ти знаєш, Тедді, – сказала Марґарет, – що тобі не слід про це говорити.

      Я поклала свою руку на його.

      – Немає значення, чого вони хочуть, – сказала я йому. – Генрих переміг у битві, і його коронували як Генриха Сьомого. Він король Англії, хоч би що там хто казав. І ми всі дуже й дуже помилимося, якщо забудемо, що він король Англії.

      Він подивився на мене своїм ясним чесним поглядом.

      – Я не забуду, – пообіцяв він мені. – Я нічого не забуваю. Я знаю, що він король. Ти сказала б про це хлопцям на вулиці.

      Я нічого не сказала хлопцям на вулиці. Леді Марґарет не дозволяла нікому виходити за ворота, хоч поступово збудження на вулицях затихало. Мури Вестмінстерського палацу не проломили, важкі ворота нікому не вдалося висадити. Обшарпані юрби пощастило втримати на відстані, вони повтікали з міста або принишкли у своїх убогих схованках.

      На вулицях Лондона знову стало спокійно, й ми повідчиняли віконниці та важкі ворота палацу, наче були впевненими в собі правителями й могли привітати свій народ. Але я помітила, що настрій у столиці невеселий, і кожні відвідини ринків закінчувалися сварками між слугами палацу й торговцями, тож ми виставляли подвійну варту на мурах. Ми досі не мали новин із Півночі, не мали найменшого уявлення про те, чи Генрих вступив у битву з повстанцями і хто в ній