Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

Лондон

18 січня 1486 року

      Я зимова наречена, й ранок у день мого весілля був так само холодний, як і моє серце. Прокинувшись, я побачила морозні квіти на вікнах і Бесс, яка зайшла до моєї кімнати й попросила мене залишатися в ліжку, поки вона розпалить вогонь і викладе перед ним мою білизну, щоб та нагрілася.

      Я підвелася з ліжка, й вона стягла мені через голову мою нічну сорочку, а тоді вдягла на мене спідню білизну, прикрашену гаптуванням із білого шовку на краях, потім мою червону атласну сукню з розрізаними рукавами й відкриту спереду, щоб показати нижню сукню з чорного шовкового дамасту. Метушливо вона натягла шнурівку під руками, тоді як дві інші покоївки зав’язали її на спині. Вона обхопила мене тепер трохи тугіше, аніж тоді, коли я вперше приміряла її на себе. Мої груди стали повнішими, а талія потовщала. Я бачу свої зміни, але поки що ніхто інший їх не помічає. Я втрачаю те тіло, яке обожнював мій коханець, дівочу гнучкість, яка так контрастувала з його затверділим від боїв тілом. Натоміть я набула форму, яку хоче від мене мати мого чоловіка: округлої плодючої груші, посудини для сім’я Тюдорів, схожої на глек.

      Я стояла, як дитяча лялька, стулена з округлих шкарпеток, напханих соломою, й піддатлива в їхніх руках, коли мене вдягали. На тлі чорної блискучої сукні моє волосся здавалося золотим, а моя шкіра – холодною й білою. Відчинилися двері, й увійшла моя мати. На ній була її сукня кремового кольору, обшита зеленими і сріблястими стрічками, її волосся було легенько перев’язане на спині; згодом вона запхає його під важкого капелюха. Уперше я помітила, що її русяве волосся змережили сиві волосини; вона більше не була золотою королевою.

      – Ти маєш чудовий вигляд, – сказала вона, цілуючи мене. – Він знає, що ти будеш одягнена в червоне й чорне?

      – Його мати спостерігала, як шили мені сукню, – мляво відповіла я. – Вона обрала матеріал. Звичайно, він знає. Вона знає все й розповідає йому.

      – Вони не захотіли зеленого кольору?

      – Вони обрали для мене червоний колір Ланкастерів, – гірко відповіла я. – Мучеництво червоне, повії червоні, кров червона.

      – Облиш, – наказала вона. – Сьогодні день твого тріумфу.

      Я відчула, як від її доторку моє горло стислося, а сльози, які туманили зір увесь ранок, покотилися по щоках. Вона обережно витерла їх зворотною стороною долоні, спочатку одну щоку, потім і другу.

      – Ану припини, – лагідно наказала вона. – Ти нічого не можеш удіяти, крім як підкоритися й усміхатися. Іноді ми перемагаємо. Іноді – зазнаємо поразки. Головне, що ми завжди, завжди просуваємося вперед.

      – Ми – це дім Йорків? – скептично запитала я. – Адже моє одруження розчиняє Йорків у Тюдорах. Це не перемога для нас, а наша остаточна поразка.

      Вона усміхнулася своєю таємничою усмішкою.

      – Я кажу про нас, дочок Мелюзини, – поправила вона мене. – Твоя бабуся була дочкою водної богині королівського дому Бургундії й ніколи не забувала, що вона водночас належить до королівського роду й до роду чарівників. Коли я була твого віку, я не знала, чи вона спроможна накликати бурю, чи то були тільки її забаганки зробити все по-своєму.