Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

мене Генрих весь блищить золотом. Його мати вирішила пожертвувати елегантністю задля вихваляння, на ньому повністю золотий костюм, так ніби він щойно відлита статуя, новий Крез. Вона думала, він матиме королівський вигляд, а я здаватимуся поруч із ним тьмяною і скромною. Але на тлі його помпезного блиску моя чорна з червоним сукня виблискувала авторитетністю.

      Я бачила, як його мати сердито зиркала від нього до мене, і спантеличено міркувала, чому я маю королівський вигляд, а він здається шарлатаном. Сукня була скроєна дуже просторою, попереду було зібрано багато матерії, а тому ніхто не міг побачити, що мій живіт збільшився. Я вже відбула повний місяць вагітності, а може, й більше; але про це знають лише король, його мати та моя мати. Я мовчки помолилася, щоб вони не сказали про це нікому.

      Архієпископ чекав на нас із розгорнутим молитовником, на його старому обличчі грала усмішка, коли ми підіймалися до нього по східцях вівтаря. Він мій родич, Томас Бурш’є, і руки йому тремтіли, коли він узяв мою руку й поклав її в теплу долоню Генриха. Він коронував мого батька двадцять п’ять років тому, коронував мою матір, коронував мого любого Ричарда і його тодішню дружину Анну. І якщо дитина, яку я ношу, виявиться сином, тоді, безперечно, він охрестить хлопчика Артура, а потім коронує мене. Архієпископ із круглим зморшкуватим обличчям дивився на мене добрим поглядом, коли я стояла перед ним. Він би обвінчав нас із Ричардом, і тоді я стояла б тут у білій сукні, прикрашеній білими трояндами, й одружилася б, і коронувалася б в одній чудовій церемонії, й стала б коханою дружиною і веселою королевою. Коли погляд його добрих очей упав на моє обличчя, я відчула, як поринаю в солодке марення, майже непритомнію, так ніби увійшла в одне зі своїх сновидінь, стоячи тут, на сходах до вівтаря, в день свого весілля, як я і мріяла, що так буде. У напівзабутті я взяла руку Генриха й стала промовляти слова, які колись сподівалася сказати іншому чоловікові: «Я, Єлизавета, беру тебе Ге…Ге… Ге…» – промовила я, затинаючись. Схоже, я не могла вимовити це чуже ім’я, не могла прокинутися до цієї абсурдної реальності. Це було жахливо, я не могла промовити далі жодного слова, не могла віднайти дихання, жахливий факт, що я даю присягу не Ричарду, застряв у моєму горлі. Я ніби чимось вдавилася, через мить я могла виблювати. Я відчувала, як обливаюся потом, як непритомнію, ноги підгиналися піді мною. Я не могла примусити себе промовити ім’я не того чоловіка, я не могла пообіцяти себе нікому, крім Ричарда. Я зробила ще одну спробу. Мені вдалося проказати: «Я, Єлизавета, беру тебе…», і тут я провалилася в мовчанку. Це було безнадійно, я не могла цього сказати. Я спробувала кахикнути й підняла очі до його обличчя. Я не могла нічого із собою вдіяти, я ненавиділа його як ворога, я не могла примусити себе мріяти про свого ворога. Я не могла промовити його ім’я, мабуть, не могла й одружитися з ним.

      Але, Генрих, прозаїчний і реальний, чудово розумів, що діялося зі мною, й вирішив допомогти мені, вгородивши нігті у мою м’яку долоню. Він глибоко встромив