Жерміналь. Еміль Золя

ліворуч – порослий травою косогір, а там, далі – невиразні обриси якогось селища з низенькими одноманітними будівлями.

      Подорожній зробив ще зо дві сотні кроків. Дорога раптом повернула, і з темряви перед очима знову виринули йому ті самі червоні вогні, і знову це так само його здивувало; він досі не міг зрозуміти, як це вони палають так високо в мертвому небі, немов якісь димучі місяці. Погляд його перебіг на землю, і тут інше звернуло на себе його увагу. Перед ним лежало важке громаддя низьких будівель, а над ним стримів силует фабричного димаря. Подекуди крізь помутнілі шибки пробивалося тьмяне світло. Кілька підсліпуватих ліхтарів висіло вздовж почорнілих зрубів, що видавалися якимись велетенськими підпорами. І глибоко з цього фантастичного громаддя, повитого мороком і димом, виривався лише один звук – важкий, глибокий видих пари з незримого паровика.

      Тоді подорожній зрозумів: то була копальня. Пекучий сором засмоктав йому під серцем: навіщо йти? Роботи й тут не буде. Замість попростувати до будівель він наважився, нарешті, зійти на насип до трьох червоних вогнів – трьох чавунових жаровень, де горіло кам’яне вугілля, щоб робітникам було видніше й тепліше працювати. Возії скидали сюди вивезену з шахти землю і, мабуть, мали працювати до пізньої ночі. Тепер подорожній почув виразно стукіт коліщат по рейках і міг розгледіти рухливі постаті робітників, що спорожняли вагонетки перед жаровнями.

      – Здорові були, – озвався подорожній, підходячи до першої жаровні.

      Спиною до неї стояв старий дід у фіолетовій шерстяній фуфайці та шапці з кролячої шкурки. Його здорова гніда коняка, мов скам’яніла, стояла поруч та покірно дожидала, доки звільнять шість вагонеток, що їх вона притягла сюди. Рудий сухоребрий хлопець не дуже квапився з роботою, і його обважніла рука мляво натискала на важіль… А вгорі так само шугав крижаний вітер, і його потужні подихи краяли повітря, мов лезо велетенської коси.

      – Здорові, – відповів старий і замовк.

      Подорожній відчув на собі його недовірливий погляд і негайно назвав себе.

      – Мене звуть Етьєн Лантьє… Я механік… Чи немає тут часом у вас якої роботи?

      Полум’я освітило його; це був чорнявий, вродливий хлопець; він видавав років на двадцять або трохи більше, і в його тонкому, сухорлявому тілі почувалася велика сила, дарма що на зріст був він не дуже високий.

      Його слова, очевидячки, заспокоїли возія, але той похитав головою.

      – Роботи для механіка? Еге! Ще вчора двоє приходило… Роботи чортма…

      Вітер налетів знову, і мова урвалася йому на півслові.

      За хвилю, показуючи рукою на темне громаддя будівель під пагорком, Етьєн спитав:

      – Це – копальня, правда ж?

      На цей раз старий не здолав йому відповісти: жорсткий напад кашлю здушив йому горло; нарешті він відкашлявся, сплюнув, і його харкотиння впало чорною плямою на землю, зчервонілу від відблисків вогнища.

      – Еге, це копальня «Воре»… А он і селище. Гляньте!

      І він показав рукою на обриси селища, що здалеку ще впало