Жерміналь. Еміль Золя

весело зареготав. Сміх його нагадував скрип непідмазаного блока й скінчився страшним нападом кашлю. Відблиск полум’я падав тепер просто на нього й освітлював його велику голову з сивим рідким волоссям, плескате бліде обличчя з синявими плямами. Він був невисокий на зріст, мав довжелезну шию, розкарячені литки й п’яти та довгі руки з короткими, товстими пальцями, що сягали йому аж по коліна. Він із своєю конякою, що стояла нерухомо поруч нього, здавався вирубаним з каменю: вони обоє наче зовсім не відчували ані холоду, ані рвучкого вітру.

      У грудях старого знов щось заскреготіло – кашель шматував їх. Він нескоро відкашлявся, а коли сплюнув, то на землі знову позначилася чорна пляма.

      Етьєн подивився на діда, а потім на його чорне харкотиння на землі.

      – Давно працюєте на шахті? – спитав він.

      Безсмертний широко розвів руками.

      – Чи давно? Ще б пак!.. Мені ще й восьмий не минув, як я вперше спустився на дно, і знаєте куди? В цю саму Ворезьку копальню, а тепер мені п’ятдесят вісім. Порахуйте-но… чого-чого я тут не переробив… Як був малий, то працював при машині, а як підріс і вбився в колодки, то поставили відкатником, а потім цілих вісімнадцять літ був за вибійника. Потім через ці кляті ноги мене зробили ремонтним робітником, я грабався в землі, лагодив штреки, аж поки лікар не сказав, що я дуба дам під землею – тоді мене витягли на світ божий. З того часу, тому вже буде п’ять літ, поставили мене оце возієм… А що? Ловко? П’ятдесят літ на шахті, а з них сорок п’ять під землею! Га?

      Він говорив, а розпалені жарини випадали від часу до часу на землю й кидали на його бліде старече обличчя криваві відблиски.

      – Вони мені радять спочити. Еге! Нема дурних!.. Докалатаю ще два роки – до шостого десятка, а там матиму пенсію – аж сто вісімдесят франків! Якщо я попрощаюся з ними ниньки, то вони мені дадуть тільки сто п’ятдесят. Вони, шельми, хитромудрі! А я ще хоч куди! Тільки ноги, кляті, дошкуляють. Це мені, бачте, вода набилася під шкуру, бо часто, ще як був я за вибійника, вона мене щедро поливала. Часом, знаєте, й довбешкою двигнути несила – так болить, що криком кричу.

      І знов напад кашлю здушив йому груди.

      – Мабуть, тому ви й кашляєте? – промовив Етьєн.

      Старий похитав головою. Віддихавшись, він сказав:

      – Ні, ні, це я минулого місяця застудився; раніш я ніколи не кашляв, а ось тепер – ніяк здихатися не можу…

      Плюю та й плюю, сміх та й годі, скільки того харкотиння береться…

      Йому захрипіло в горлі, і він знову сплюнув чорним.

      – Це кров? – наважився нарешті запитати його Етьєн.

      Безсмертний помалу обтер губи рукою.

      – Вугілля, вугілля, синку… У мене всередині є його стільки, що воно зігріватиме аж до смерті; ось уже п’ять років, як я під землю не навертався. Мабуть, воно в мені десь глибоко на схованці лежало, а мені про те й ані гадки. Дарма! Це підтримує!

      Замовкли. Десь далеко на дні шахти стукав одноманітно молот; вітер журно квилив, і здавалося, що то з глибин темного простору доноситься