Жерміналь. Еміль Золя

мільйонів, мільйонів тих – без ліку… Мають вони дев’ятнадцять копалень, з них тринадцять працюють повним ходом – «Воре», «Вікторія», «Кревкер», «Міру», «Сен-Тома», «Мадлена», «Фетрі-Кантель» та ще багато інших, а з цих шістьох одні вже вичерпані, а інші – провітрюються, як от «Рекійяр»… Десять тисяч робітників, концесії в шістдесяти семи комунах, п’ять тисяч тонн щоденного видобутку, залізниця між усіма шахтами… А майстерень, а фабрик скільки!.. Ще б пак, ще б пак, грошенят у них доволі!

      Нараз почувся гуркіт коліщат по помосту, і гніда коняка наставила сторожко вуха. Там, під землею, мабуть, уже полагодили кліть і взялися знову до роботи. Знову запрягаючи коняку, старий стиха промовляв до неї:

      – Не слід звикати до балачок, стара ледащице!.. Мала б що розказувати, якби пан Енбо дізнався, як ти час марнуєш!

      Етьєн замислено втопив у морок очі.

      – Так, кажете, шахта належить панові Енбо? – спитав він.

      – Ні, – пояснив старий. – Пан Енбо тільки головний директор. Він служить так само, як і ми.

      – То кому ж належить це все? – допитувався Етьєн, показавши рукою на неосяжний простір навкруги.

      Але на Безсмертного напав знову шалений кашель, і він довго не міг відвести духу. Нарешті він сплюнув і стер з рота чорну піну.

      – Кому воно належить? А хто його зна. Мабуть, якимсь людям… – промовив він; вітер налетів з новою силою й відніс його слова у далечінь.

      Старий показав рукою в якийсь темний, далекий простір, де жили ці невідомі люди, що для них увесь його рід довбав землю ось уже більш як ціле століття. В голосі старого пролунав побожний страх, немовби він говорив про якусь недосяжну божницю, де причаїлося гладке ненажерливе божество, що йому вони віддавали в жертву свою плоть, але зроду його не бачили.

      – Аби хліба завжди вдосталь, – втретє промовив Етьєн.

      – Аби щодня хліба вволю. Ще б пак, ще б пак! Чого ще тоді й хотіти!

      Коняка подалася, а з нею зник у пітьмі й дід, важко шкутильгаючи хворими ногами. Рудий робітник, що присів спочити, ані разу не ворухнувся; він увесь зібгався й, затиснувши коліньми підборіддя, втопив у темну порожняву свій згаслий погляд.

      Етьєн підняв з землі свій клунок, але не міг примусити себе відійти. За його спиною лютував крижаний вітер і зціплював кров йому в жилах, а груди припікало вогнем. Може, тут знайдеться якась робота на шахті? Може, старий про неї не чув?.. Він пристане на все. Бо що робити? Куди податися, чого чекати в цій зголоднілій, виснаженій безробіттям країні? Здохнути десь під тином, мов той собака приблудний? А проте він вагався. Це повите мороком «Воре» серед безмежно рівного поля жахало його. Наскоки вітру щораз дужчали й зростали, і здавалося, що небозвід, звідки вони з свистом зривалися, теж чимдалі ширшав, ставав більший. В мертвому небі не займалася бліда зоря; тільки палали домни та коксові печі кривавою загравою на чорному тлі темної безвісті, але не освітлювали нічого. А темна маса «Воре», мов лютий звір якийсь, наїжилася на дні свого лігва і дихала щоразу важче