Жерміналь. Еміль Золя

поринув у темряву.

      – Стривай! Ходімо разом! – гукнув якийсь чоловік, що саме виходив з сусідніх дверей.

      Це був Левак з його дванадцятилітнім синком, Жанленовим приятелем, Бебером.

      Катріна остовпіла й ледве не пирснула, потім прошепотіла на вухо Захарі:

      – Диви! Бутлу навіть не дочекався, поки чоловік забереться з хати!

      У вікнах згасали помалу вогні, грюкнули останні двері, і сон поняв усе знову. Жінки й малеча поснули, розташувавшися вільніше на спорожнілих ліжках.

      Від селища до «Воре», що ввесь час невпинно гуло й стугоніло, потяглася смуга чорних тіней, – то під рвучкими наскоками вітру вуглекопи йшли на роботу, здригаючись і не знаючи, куди притулити свої згорнені на грудях руки.

      Шматки хліба відтопірчували на їхніх спинах тонкі полотняні блузи, і всі вони здавалися горбаті. Холод проймав їх до кісток, але тепер вуглекопи вже не поспішали й посувалися шляхом, помалу тупаючи ногами, мов та череда.

      III

      Нарешті Етьєн наважився зійти з відвалу й подався до «Воре». Він питав шахтарів про роботу, а ті хитали головами й радили йому почекати на головного штейгера. Ніхто на нього не звертав уваги, і він блукав сам-один серед цих ледве-ледве освітлених, химерних будівель з чорними дірами замість дверей і заплутаними, незчисленними переходами та галереями. Етьєн зійшов темними, заваленими сходами, перейшов по хисткому містку і зазирнув до сортувальної, де денної пори пересівали вугілля. Тут було зовсім темно, і він пішов помацки, простягши вперед руки, щоб не вдаритись. І раптом з темряви просто перед ним виринуло двоє величезних жовтих очей: отож, він зайшов до надшахтної будівлі, до приймальної, до самого гирла шахтового колодязя.

      Один із штейгерів, дядько Рішомм, здоровий сивоусий чолов’яга з лицем добродушного жандарма, саме простував до контори.

      – Чи не треба тут часом робітника на будь-яку роботу? – спитав Етьєн.

      Рішомм хотів був відмовити; але роздумав і відповів, як і інші, проходячи далі:

      – Зачекайте на головного штейгера, пана Дансара.

      Рефлектори на чотирьох великих ліхтарях скупчували все яскраве світло над пащею шахтового колодязя і освітлювали блискучим промінням залізні поруччя, ручки сигнальних апаратів та гальм, товсті дошки, між яких совалися то вгору, то вниз дві кліті підйомної машини. Тільки тут було ясно; а вся височезна зала, що скидалася своєю будовою на середину церкви, поринула в морок, і якісь довгі, хисткі тіні ворушилися в ній і тремтіли. З глибини, з кімнати, де стояли шахтарські лампочки, падав у темряву сніп сліпучого світла, та в конторі приймача ледве блимав тьмяний каганець. З-під землі саме прибула перша партія вугілля. Стояв страшенний гамір. Вагонетки з вугіллям гуркотіли по чавунових плитах, ні на мить не замовкаючи; і серед усіх цих чорних, гуркотливих речей снувалися й метушилися зігнуті постаті робітників з їх довгими сутулуватими спинами.

      Етьєн зупинився на хвилину, засліплений яскравим світлом, приголомшений цим гуркотом. Холодний вітер наганяв страшенний