Жерміналь. Еміль Золя

Молоток гупав, мов ціп, і своїм дзвінким металічним дзвоном покривав усі звуки. Робітник, що керував рухом клітей, кричав у рупор машиністові свої накази й тим ще збільшував шалений гамір. А тим часом кліті зникали й виринали, викидали й набирали вантаж. Етьєн дивився й ніяк не міг зрозуміти цієї складної роботи.

      Він розумів тільки одне: шахта ковтала людей по двадцятеро-тридцятеро за одним заходом і ковтала їх так легко й вільно, мов не помічала навіть, як вони проходять через її пельку у шлунок.

      Робітників почали спускати з четвертої години ранку. Вони приходили з барака поодинці, босі, з засвіченими ліхтарями в руках і зупинялися край шахтового колодязя, чекаючи, щоб набрався більший гурт. М’яко й безгучно, мов той нічний хижак, виринала з чорної безодні залізна чотириповерхова кліть, що вміщала разом вісім вагонеток, і зупинялась. Робітники викочували подані знизу вагонетки й «заганяли» натомість навантажені заздалегідь дерев’яними балками або порожні. Шахтарі залазили в порожні вагонетки по п’ять у кожну, і коли іншого вантажу не було, то кліть вміщала за одним разом сорок робітників. З рупора виривався глухий невиразний звук – то робітник, приставлений до кліті, давав наказ машиністові, а потім сіпав чотири рази за вірьовку, «дзвонив на м’ясо», тобто давав сигнал на дно шахти, що туди відряджають партію людського тіла. Кліть здригалася і безгучно падала каменем у темну прірву, не лишаючи по собі нічого, окрім летючого сліду линви.

      – А воно глибоко? – спитав Етьєн одного шахтаря, що дрімливо чекав на свою чергу.

      – П’ятсот п’ятдесят чотири метри, – відповів той. – Там аж чотири поверхи; перший тільки на триста двадцять під землею.

      Вони замовкли.

      – А як увірветься? – казав далі Етьєн, уп’явши очі в линву.

      – Е, як увірветься, то…

      Шахтар махнув рукою. Надійшла його черга; кліть легко й плавно виринула знову на поверхню. Робітник примостився в ній разом з іншими товаришами, і кліть пірнула в безодню; за кілька коротких хвилин вона знову звилася вгору й знову поглинула нову партію людей.

      Шахта глитала так людей аж тридцять хвилин.

      Вона роззявляла свою хтиву пащеку то пожадливіше, то повільніше; це залежало від того, на яку глибину відряджали живий вантаж, але вона поглинала його без упину, – голодна, несита, а все не могла набити велетенського свого черева, що, здається, цілий народ здолало б перетравити. Робітники плавом пливли в глибоку шахту, кліті так само хижо й нечутно виринали з чорної безодні, а темрява була така сама густа та глибока.

      Етьєнові знов, як і тоді, на відвалі, засмоктало під серцем. Нащо змагатися? Цей головний штейгер відмовить йому так само, як і інші… І нараз якийсь невиразний жах обняв його, і він хутко подався геть. Зупинився він тільки перед будівлею, де містилися парові котли. Крізь широко розкриті двері видно було сім котлів з двома топками. Серед білої густої пари, що з свистом і шипінням рвалася геть, порався біля печі кочегар; піч