Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

діти, – сказали з кабіни. – Який номер на Наріжній?

      – Наріжна, двадцять сім, – пробурмотіла Лідка. – Поруч з універмагом.

      Машина виїхала на трасу й пішла швидше.

      – Слухай, Рисюк…

      Питання застрягло в неї в горлі.

      – Мрига? Сьогодні? – глузливо спитав Ігор. – А як же твоє улюблене дев'яте червня?

      Лідка здригнулася. Захотілося вдарити – так зацідити невисокому Ігореві по щоці, щоб коротко стрижена голова гепнулась об борт…

      – Не бійся, це нормальна криза, – Ігор усміхнувся. – Військовий переворот чи ще щось таке. Якби ти вчила історію, то знала б, що за кілька років перед апокаліпсисом настає…

      Машина пригальмувала.

      – Вимітайтесь, діти! І щоб ні ногою з дому, ясно?

      – Ми вже не діти, – пробуркотів Рисюк собі під ніс. – Звикли, бач…

      Машина газонула, обдавши обох смердючою хмарою вихлопу.

* * *Учениці молодшої групи3-Б класуСОТОВОЇ ЛІДІЇтвір на тему:«Люди й дальфіни»

      Якось дівчинка прийшла на море. Погода була гарна. У воді перекидалися рибки. Світило сонце. Дівчинка вирішила скупатися.

      Вона зайшла далеко від берега й почала тонути. Вона покликала на допомогу. Але ніхто не почув.

      Раптом приплив дальфін із моря. Дівчинка дуже злякалась. Але дальфін підштовхнув її до берега і врятував.

      Дівчинка була дуже рада. Дальфін плавав навколо й показував спину. Вони подружилися. Дівчинка почала часто ходити на море й зустрічати там дальфіна.

      Потім дівчинка виросла й настав кінець світу. Дальфіни скинули шкіру й пере…(закреслено) на личинок, тобто глеф. Вони вийшли на сушу. Дівчинка (закреслено). Він упізнав її і не став їсти її. Але він поранив її. І тому вона не встигла до Воріт, у Сховище.

      Дальфіни – небезпечні створіння. У пе-рі-од циклу вони плавають далеко від берега й не виходять на сушу. Але коли настає кінець світу, дальфіни стають личинками-глефами й виходять на сушу. Діти, будьте обережні!

ОЦІНКА: три з плюсом.БРУДНО! І думай, Лідо, про що пишеш.* * *

      Удома й зустріли тихою істерикою. Тихою, бо до квартири вони з'явилися разом із Рисюком. У присутності однокласника Лідці не наважились влаштовувати сцену.

      Рисюк зайшов, щоб подзвонити, і навіть не встиг бовкнути в слухавку щось типу «Живий, здоровий, у Сотової», після чого телефон помер, замовк, ніби слухавку напхали ватою. «Теперь іще й зв'язок», – крізь зуби процідив Лідчин батько. Рисюк попрощався й рушив до дверей.

      – Ігоре, ти нікуди не підеш, – дуже спокійно сказала мама. – У кращому разі тебе забере патруль.

      – А в гіршому? – здивувався Рисюк.

      По всій квартирі розкидані були речі. Біля порога стояли п'ять заплічників – як на малюнку в підручнику ІДО.

      – Звільняй свою торбу, – сказав Тимур, Лідчин брат, притихлому Рисюкові. – Якщо оголосять евакуацію…

      – Бухту оточили, – сказала Лідка.

      – Мабуть, глефи вже лізуть, – весело пожартував Тимур.

      Яна заплакала. Батько гримнув на неї – не злостиво, радше розгублено.

      Телевізор був увімкнений, але блимав